2

Я пірнула в безодню сорому: щоки горіли, очі втупилися в підлогу, мені хотілося залізти під парту та писати конспект там, сподіваючись, що викладач не впустить олівець і випадково не загляне під стіл. Яка незручна ситуація! Який біс мене попутав? Нащо я взагалі обговорювала соціологію культури при незнайомих людях?

Але ховатися пізно: викладач мене помітив, і його губи, стиснуті після раптової вітальної посмішки, ледь помітно здригнулися. Чорт, він що, стримує сміх? Уявляє, як не допустить нас із Асею до іспиту та позбавить стипендії?

Я ж не перший раз потрапляю в таку безглузду ситуацію. Нічому мене життя не вчить.

Декілька років тому я вивчала філософію, поки не зненавиділа банальні істини, які не здавалися мені великим одкровенням і ніяк не впливали на мій світогляд. Тоді, на першому курсі, дивна жінка вела історію української культурології на нашому потоці. Вона ніби знаходилася не на своєму місці: часто блукала одна коридорами універу, безконечно розглядала картини, намальовані старшокурсниками-мистецтвознавцями, бурмотіла щось собі під ніс, коли їй ставили запитання.

Якось на лекції Маргарита Петрівна дістала з сумки величезні окуляри чудернацької трикутної форми та недбало вдягла їх. В аудиторії пролунали стримані смішки: окуляри зовсім не підходили викладачці, та ще й постійно зісковзували. Я тоді сиділа на другій парті з Катею, сусідкою по кімнаті, і намагалася скорчити серйозне обличчя. Маргарита Петрівна так захоплено бубоніла текст, що не помітила ні хіхікання в аудиторії, ні того, що її окуляри вічно сповзали на ніс через відсутність правої дужки.

На перерві ми з Катею вискочили в коридор і, регочучи від душі, увірвалися до туалету.

— Капець, чому Маргоші ніхто не сказав, що окуляри потрібно ремонтувати? — пробурмотіла я та забігла у вільну кабіну. – Я вже не говорю про нові окуляри, можливо, викладачі стільки не заробляють. Але вона спроможна піти до оптики, то чому цього не зробить?

— Яка ж Марго нудна та дивна, — пролунав поруч голос Каті. — Поки це найнудніший викладач у моєму житті. Ще й іспит складати скоро, а я не хочу вчити цей ідіотський предмет.

— Я теж. Але виходу нема. Я чула, що Марго дуже вимоглива. Та й чим їй ще займатися? У неї ні сім'ї, ні дітей немає, мабуть, самотніми ночами вона дивиться канал “Культура”. Це жахливе життя, хочеться її обійняти та плакати.

Я вийшла з кабінки, схопила сумку, залишену на підвіконні, і почула звук дверцят, що відкриваються. З однієї кабіни вистрибнула Катя, з другої повільно зробила крок Маргарита Петрівна в злощасних трикутних окулярах. Ми з подругою завмерли. В очах викладачки майнула розгубленість: вона перевела погляд з мене на Катю і назад, ніби запам'ятовуючи нашу зовнішність. Потім Маргарита Петрівна насупилася, підвела голову і повільно вийшла з туалету.

Мої щоки обдало гарячим жаром, серце защеміло в грудях. Той останній погляд викладачки переслідував мене декілька місяців: у ньому я побачила смуток, здивування та беззахисність. Так дивляться поранені тварини на свого кривдника. Або наївні люди, чиї рожеві окуляри жорстоко розтрощили.

Звісно, іспит ми з подругою не склали. Ми цілодобово зубрили культурологію, без затримки відповідали на усні питання та виступали з рефератами. У результаті отримали дві перездачі, після яких потрапили до списку на відрахування. Ми навіть батькам сказали, що нас виганяють з універу.

Але наступного дня куратор групи викликала нас із Катею до університету, дізналася подробиці нашого конфлікту з Маргаритою Петрівною і через завідувача кафедри вирішила проблему. Тож ще один рік я вивчала філософію і поступово набиралася сміливості, аби піти на іншу спеціальність.

А Маргарита Петрівна більше нічого не вела у нашої групи. Коли я випадково бачила її в університеті, то завжди згадувала минуле. Так, я ходила на перездачі, посварилася з батьками, втратила стипендію, але мені все одно було соромно і ніяково. Можливо, нам із Катею треба було вибачитися перед Маргаритою Петрівною, а не боягузливо зубрити предмет і вирішувати проблему через куратора. Та з того часу минуло чотири роки. Пізно каятися.

— Доброго дня. Мене звуть Данило Володимирович. Як ви вже здогадались, я викладатиму соціологію культури. Це досить спірний предмет: хтось вважає його нудним, адже не кожен філолог цікавиться, що таке культура і як вона пов'язана з іншими науками. Навряд чи ви бажаєте знати, що писали про соціологію культури Жан Бодрійяр та Карл Ясперс.

Я закусила губу. Невже він запам'ятав усю ту маячню, яку ми з Аською обговорювали в ліфті?

— Я не мучу студентів такою інформацією. Ви не вступали на факультет суспільних наук та міжнародних відносин, а мій предмет обрали через відсутність кращих варіантів.

Данило Володимирович широко посміхнувся і обвів поглядом аудиторію.

— Вчинимо так: я всім старостам скину на пошту список літератури, що рекомендується для читання. В інтернеті все є, але, на жаль, вам доведеться проявити кмітливість та піти далі перших посилань у гуглі.

Я старанно стримувала усмішку. Я обожнювала іронію, сарказм та їдкі підколи. Недаремно мій улюблений серіал — це "Доктор Хаус".

— Тому на лекціях я розповідатиму про соціологію мистецтва. Також ми торкнемося сучасного кінематографа, поговоримо про музику, книги, ігри, розберемося, чим відлічаються масова та елітарна культура. Я полюбляю гучні дискусії, тож не мовчіть на практичних заняттях. І не соромтеся ставити запитання, сперечатися зі мною чи доповнювати мої слова.