РОЗДІЛ ІІІ — «Я — НЕ Я»

Після всього цього можна було б очікувати, що зараз я почну розповідати про найкращий період свого життя. Про те, як здійснилися всі мрії хлопця зі Львова, який колись водив туристів центром міста за кілька гривень. З боку так воно й виглядало. Нові проєкти — тому доказ, а постійні інтерв’ю і нагороди це лише стверджували на увесь світ. І мені здавалося, що про таке життя багато хто мріє. І я теж колись мріяв. Але є одна річ, про яку чомусь ніхто не говорить. До всього хорошого людина дуже швидко звикає.

Спочатку тебе захоплює перший політ бізнес-класом, а потім величезний будинок у Лос-Анджелесі стає малим і якимось нудним. А потім усе це стає звичайним. Не тому, що ти зажерся чи перестав цінувати життя. Життя в Лос-Анджелесі поступово стало звичайним. Але… Я згадую, як саме в той період, напевно, коли я грав на приставці, я дізнався про смерть баби Галі.

Чи це було для мене шоком? Та не те слово! Напевно, це була перша п’ята точка, яку я пережив уже дорослою людиною. Коли ж померла мама, я був ще дитиною й багато чого тупо не розумів або розуміти не хотів. Тепер було інакше… бо пішла людина, яка фактично мене виростила. А я навіть не в Україні.

***

Я прокинувся у холодному поті від жахів і від того, що мій новесенький телефон задзвонив. «Зараз же близько четвертої ранку!» — подумав я, машинально глянувши на екран. Я навіть не одразу повірив власним очам.

— Тато...

Якби це сталося кількома роками раніше, я б, напевно, навіть не відповів. Але зараз я подорослішав та… та просто тому, що він мій тато.

— Алло?

— Марку...

Я жартома здивувався. Він був тверезий.

— Так? — жарти жартами, та я напружився серйозно.

— Сину... баба Галя... — коротка пауза і: — її більше немає.

Я так і сидів на краю ліжка, уже потираючи живіт.

— Як... як це сталося?

— Марку, — лагідно почав батько, — вік… це просто вік.

Заплющивши очі, я завалився на ліжко.

— Синку, приїдь, будь ласка. Бабусі було б приємно.

— Звісно… Я буду.

— Дякую, Марку, і вибач, що, напевно, розбудив, — після цих слів тато кинув трубку.

«Ну як так?! Ну чому?! — почав думати я, поки на очах наверталися сльози. — Ну і що робити?»

***

Тоді я як блискавка почав збиратися. Туди-сюди, і ось я дрімаю у літаку. Ледь встиг на похорони, щоб хоч якось попрощатися із бабусею. А після похорону я вже не зміг повернутися до Лос-Анджелеса. Ми довго говорили про це з В'ячеславом Губаренком, і зрештою вирішили, що якийсь час я знову житиму в Україні. Це було правильне рішення хоча б тому, що тепер поруч залишалися Назар і тато.

Я оселився не у Львові, як багато хто міг подумати, а в Києві. І майже в самому його центрі. На вулиці Богдана Хмельницького. Це було зручно для роботи у деяких проєктах наших, українських виробників. І, як не дивно, саме з цієї вулиці й почалося моє сімейне життя. Випадково зустрів Настю! Ось реально випадково! Вона просто навчається тут в аспірантурі. У Шеві на історика.

***

— Що ти ще в ліжку? — запитала Настя, заходячи до нашої кімнати.

Я лише кивнув у відповідь. У ліжку я був майже на постійній основі кілька останніх днів. У голові постійно крутилися одні й ті самі думки.

Після всього, що сталося, після Голлівуду, інтерв'ю, прем'єр і тисяч людей навколо, я дедалі частіше ловив себе на тому, що перестаю розуміти, хто поруч зі мною через мене самого, а хто — через моє прізвище та бабки, які у мене є.

— Все нормально? — вона сіла поруч.

— Так...

Вона подивилася на мене, ніби чудово знала, що я зараз брешу, і поклала руку на моє чоло.

— Марку, а якщо чесно? Знову живіт?

— Угу.

Я навіть говорити нормально не міг. Лише намагався дихати, і все, і навіть це було складно, бо, як відомо, кожен вдих був наче допит у карному розшуку.

Настя швидко нахилилася до мене ще ближче.

— Дуже болить?

Я лише кивнув.

Дівчина ж мовчки встала та вийшла із кімнати, наче їй байдуже на мій біль.

«Як я і думав… усі біля мене лише через тонну мого бабла! А кому потрібен хлопець, який у двадцять два роки лежить, скрутившись від болю? Був би я ще й без грошей, Настя точно б жила з якимось іншим хлопцем, — накручував я сам себе, стискаючи низ живота. — Може, це і є та межа, після якої красиві історії закінчуються».

Я заплющив очі. Час тягнувся нестерпно повільно. Мабуть, минуло всього кілька хвилин, але мені вони здалися годинами. Та ще, бляха, і жарко!

Раптом я почув кроки у кімнаті.