РОЗДІЛ ІІ «АКТОР ІЗ ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ»

Якщо чесно, то найбільше мене бавлять статті про те, як все ж таки починалася моя кар'єра. Одні видання пишуть, що я ще з дитинства мріяв про Голлівуд. Інші що говорять, що ще зі школи займався акторством. Насправді все було набагато простіше і, мабуть, навіть нудніше. Я, якщо вже по справжньому, не хотів бути актором. Я хотів нормально закінчити університет, знайти роботу, одружитися з Настею і жити собі у Львові. І все, не більше.

Після школи, як і планував, я вступив на історичний факультет. Чому саме історія? Хороше питання на яка відповідь банально проста. На що було бюджетні місця, ну то і поступав. А щоб прямо подобалась… можливо, але не прямо аж так щоб посвятити цьому життя.

Як я і говорив, найбільшою проблемою були гроші. Їх постійно не вистачало. Бабуся жила на пенсію, тато ще не оговтався після смерті мами, Назар потребував багато уваги, а мої ліки самі себе не купували. Хотілося хоча б трохи допомагати сім'ї. Саме тому одного дня разом із своїм одногрупником я і пішов на кастинг тієї само реклами, яку зараз знають майже всі.

Та роль була максимально простою для студента першого курсу. Ну що там… усміхнутися, пройтися перед камерою, сказати кілька фраз. Простота! Це вам не Греко-перські війни заучувати. І, нарешті, через кілька днів мені подзвонили й сказали, що мене затвердили.

***

Я стояв на якомусь великому майданчику. Тут пахло одночасно кавою, косметикою і чимось гірким. Навколо всі кудись бігли, щось кричали, переносили техніку, а я просто стояв осторонь від усіх цих людей і боявся навіть зробити зайвий крок.

Потім до мене підійшла дівчина, яка займалася гримом. Посадила на стілець і почала щось робити з моїм обличчям.

— Не рухайся.

— Як скажете.

Вона лише засміялася.

— Який ввічливий хлопець.

Тоді я ще не знав, наскільки вона мала рацію.

— Напевно, дякую, — посміхнувся і я.

— Я Маша, а ти?

— Я? — здивувався я. — Я Марк.

Маша стала укладати моє волосся.

— Приємно познайомитися.

— І мені.

Мені й дійсно було приємно… Приємно, що хоч хтось звернув на мене увагу.

— Ладно, Марку, не говори, — наостанок сказала дівчина. — Переходжу до обличчя.

***

Реклама вийшла, і мені здалося, що на цьому все й закінчилося і що далі лише нові і нові конспекти. Проте, на моє щире здивування, моє обличчя сподобалось одному режисеру, який побачив рекламу, і незабаром він покликав мене ще в одну рекламу. Потім — ще в одну. Саме після третьої він сказав, що його друг зараз шукає молодих акторів для свого нового серіалу й порадив показати мене. Якщо чесно, я навіть не зрозумів навіщо. Я ж не актор. Але подумав: «Максимум — відмовлять». Тож що робити… так я і погодився.

На здивування, мене взяли. Не на головну роль, а на роль друга головного героя. І, мабуть, це було навіть краще. Все ж я не відчував такого тиску і  мав змогу навчитися, бо, як не як, це була осінь, самий розпал сесії. Я тоді узнав усе… як працює камера, як проходять зйомки, як актори запам'ятовують текст і як одна сцена іноді знімається пів дня через якогось дебіла. Для мене тоді все це було новим світом. Все, окрім дебілів, із ними я познайомився ще у шкільні часи.

***

Перший день на зйомках серіалу був схожий на перший день в універі. Тільки замість викладачів — режисери, замість одногрупників — актори, деяких із яких я ще вчора бачив по телевізору.

Я сидів у гримерці, тримав сценарій і робив вигляд, що уважно його читаю. Насправді ж одну й ту саму сторінку перечитав разів двадцять. Просто не міг зосередитися. Постійно думав, що зараз зайде режисер, подивиться на мене й скаже: «Вибач, ми помилилися, ти нам не підходиш». Досі не віриться, що взяли саме мене.

Не менший страх був, коли ми першу сцену знімали майже дві години. І, як завжди, через якогось дебіла, який постійно забував слова. Хто ж цей дебіл? Вірно, це я… власною персоною.

— Не переживай, — лише говорив режисер. — Давай ще раз. Зараз вийде.

Я тоді тільки посміхнувся. «Який же терплячий чоловік!» — думав, дивлячись на нього.

Навіть подумати було важко, що він має рацію і що буквально за кілька днів усе пішло як по маслу.

***

Усе як йшло далі, так і йшло. Серіал знімався, бігав на пари. Моє життя майже не змінилося. Я так само їздив на пари, гуляв із Настею, потроху допомагав бабусі, бувало гуляв із Назаром.

По-справжньому все змінилося після прем'єри першого сезону. Люди почали мене впізнавати. Спочатку це були одногрупники та викладачі, потім і серед Львову підходили. Почали просити сфотографуватися, писати повідомлення, підписуватися на мої сторінки. І сказати чесно, спочатку я відповідав майже всім, ось майже. Але потім це ставало і важче та і нудніше.

Багато кому відомо як же я познайомився з В'ячеславом Губаренком. Ось саме зараз і розповім. В’ячеслав був режисером того самого фільму, який повністю змінив моє життя на до і після. Якщо перший режисер відкрив мені двері в кіно, то В'ячеслав показав, що ці двері ведуть набагато далі, ніж я собі колись уявляв. Він сказав, що в мені є щось таке, чого не навчиш у жодному університеті. Але що саме він так і не сказав. Я взагалі тоді подумав, що він просто хоче мене підбадьорити.