РОЗДІЛ І «ЗВИЧАЙНИЙ ПІДЛІТОК»

Мені двадцять два роки. І нарешті у мене дійшли руки написати про себе, скажімо так, мінібіографію. А то інші люди вже стільки всього про мене написали, що іноді хочеться запитати: «А ви точно не я?» Тепер моя черга. Якщо вже всі заробляють на моєму прізвищі, то чому б і мені не спробувати?

Дивно звучить, якщо чесно, але в дитинстві двадцятидворічні люди здавалися мені майже дорослими. Навіть не дорослими, а такими... аж дідами. Здавалося, що у двадцять два вже є квартира, машина, дружина, троє дітей, кредит і головний біль від тієї ж дружини й дітей. А тепер мені самому двадцять два, і знаєте що? Ми все ще діти. Просто трохи більші, трохи дорожчі в обслуговуванні й уже самі купуємо собі подарунки на подаровані гроші з днів народження.

Через те, що я відомий, люди знають майже все. Де народився, де жив, навіть знають, у якій школі я навчався. І, що дико звучить, знають, що я люблю каву без цукру. Чесно, навіть я цього не знаю. Знати можна багато, не сперечаюся, але одного вони точно не знають. Вони не знають, що відчував той український хлопець до того, як його ім'я стало брендом. Саме про це й буде ця... ну, назвемо її книгою.

Почну, як і всі на цьому світі, із народження. Я народився в одному з пологових будинків міста Лева 15 січня четвертого року… тобто дві тисячі четвертого, якщо вже говорити правильно. Тут я і виріс — у Львові. Це моє місто.

Я і досі пам’ятаю майже кожну вуличку центру. Та ще б не пам’ятати, якщо кожна з них для мене щось означає. Ні, це не про красу цього міста. Це про те, як я шукав туристів, щоб за кілька гривень показати їм, де знаходиться якась церква чи площа. І можна чесно, навіть гордо, сказати, що вже тоді на мене вилися десятки туристів із різних країн. Одного разу мене назвали кумедним хлопченям. Чесно… було приємно, аж душу гріло, що я потрібен, що можу приносити гроші своїй бабусі.

Гм… якщо мова вже зайшла про бабу Галю, то, напевно, саме час перейти до найтрагічнішої частини мого життя. Але, важливо: найтрагічнішої, та не найгіршої.

***

— Екск'юз мі...

Я підбіг до двох людей — чоловіка й жінки, які крутили в руках паперову карту Львова.

— Хелло... ем... ю нід хелп?

Вони переглянулися між собою й усміхнулися.

— Market Square?

Я одразу закивав.

— Єс! Кам... кам віз мі.

Чесно кажучи, англійську я тоді знав так собі. Якби мене попросили пояснити дорогу словами, то, мабуть, була б біда. Але руками теж показувати можна.

— Зе... опера... гуд. Енд... маркет.

Чоловік тихенько засміявся.

— You are local?

— Єс.

— How old are you?

Я показав два пальці, потім ще всі п'ять і швидко сховав три.

— Твелв.

— Twelve?

Я гордо закивав, наче це я винайшов у Львові каву.

Вони щось говорили між собою на своєму басурманському, а я, як і раніше, нічого не зрозумів. Що говорили, про що домовлялися… незрозуміло.

І ось ми дійшли до площі Ринок, чоловік дістав із кишені кілька купюр і простягнув їх мені.

— For you.

Я спочатку навіть розгубився.

— Ноу... ітс окей...

— Take it, — жінка усміхнулася й легенько поклала гроші мені в руку. Потім вона нахилилася, скуйовдила мені волосся й сказала: — Funny boy!

Я лише усміхнувся у відповідь, бо що-що, а це чув не вперше. «Кумедний хлопчина»… мені було приємно, хоч і дрібниця.

***

Я, у силу людської психології не вірити в найгірше, щиро вірив, що найбільшою трагедією може стати хіба що м'яч, який влучив мені в обличчя, але ніяк не те, про що я напишу далі.

Так ось, у мене була мама, був тато, був молодший брат Назар. Назар народився із синдромом Дауна. І, якщо чесно, у дитинстві я помічав, що він трохи відрізняється, але навіть не замислювався над цим. Для мене він був просто молодшим братом. Так, трохи дивнішим, трохи наївнішим, зате щиро добрим до людей. А зараз, погодьтеся, це рідкість.

Ви можете подумати, що саме це і є та трагедія, про яку я говорив. Та ні, ще рано. Назар міг образитися через дрібницю або на всіх парах летіти до тебе, щоб обійняти. Іноді це дратувало, особливо коли я робив уроки, але щоб трагедія… ні.

Моє життя змінилося тоді, коли, напевно, саме життя вирішило, що якесь у мене занадто спокійне дитинство у десять років. Якщо чесно, подальші події я й досі не можу описати інакше, як… як… не знаю, навіть у голову нічого не лізе.

Повторюся: тоді мені було десять, коли вночі до нас прийшов якийсь юрист у чорному костюмі та з усмішкою сказав: «Уви й ах… Оксана Старова загинула!» Звісно, чудово пояснив десятирічному хлопцю і його дворічному брату, що їхня мама загинула в ДТП. І я, до речі, навіть зараз не люблю це слово — «загинула». Якесь воно надто похмуре й холодне.