Я знов навпроти узбережжя

Про нерозділене кохання

Я знов стою навпроти узбережжя,

Що сяє в пам’яті жаданим, святим Різдвом,

Та квітне уві сні весняним, п’янким цвітом,

В очах уявою намріяне безмежжя.

 

Не хочу помічати зруйнований місток,

Колись з’єднавши палкою, пристрасною ниттю,

Пронизав серця яскравою, безцінною миттю,

Він дав можливість відчути нам любов.

 

Наші збожеволівші серця звучали унісон,

Коли палаючі уста шепотали, вимовляли зізнання,

Доки піднесена душа шелестіла, ясувала кохання,

Поки дорогоцінні почуття іскрили світлом.

 

Це все в минулому, більше не має бризу,

Над оцупками у воді вирують, скаженіють буревії,

На берег вали люті несуть, жбурляють мої мрії,

Без тебе у майбутньому від яких я згину.

 

В сумних думках я згадую підступне «прощавай»,

У грудях пташкою ще б’ється, здригається надія,

Хоча вже час не мучитись, змиритись із падінням,

Але ніяк не промовляється болісне «бувай».

 

Тому я знов навпроти узбережжя,

Що сяє в пам’яті жаданим, святим Різдвом,

Та квітне уві сні весняним, п’янким цвітом,

В моїх очах примара, не безмежжя.

 

 

 

 

 

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше