ХХХХІІ

***

42

Я знову підійнявся на Юрковицю. Сьогодні не було ані спеки, ані вітру. Київ завмер — такий, як був колись у дитинстві, коли повітря пахло липами, і здавалось, ніби все можливе.

День хилився до вечора. Я стояв на вершині Юрковиці, дивиться на палаючий захід сонця, а поряд — мій вірний супутник у вигляді кошеняти.

• Ну що, Ромцю, — муркнув Глакс, обернувшись на чоловіка, — хочеш знати, де твій подарунок?
• Я вже звик, що від тебе дарунки або з підвохом, або з запізненням, — усміхнувся Роман.
• Ну, я завинив тобі… тридцять вісім?! — сказав біс, і клацнув пальцями.

Раптом земля під ногами затремтіла, і в повітрі щось блиснуло. Вони знову піднімались на Юрковицю. Сьогодні не було ані спеки, ані вітру. Київ завмер — такий, як був колись у дитинстві, коли повітря пахло липами, і здавалось, ніби все можливе.

На вершечку, в тіні старого горіха зявилася маленька дерев’яна хата, вся обплетена плющем. Поруч з нею сиділа статного віку, не сказав би, що літня, досить вродлива, жінка

• Це… моя прабабка тут жила? — прошепотів я.
• А ти як думаєш? Саме тут вона жила, саме тут підписала контракт з Люціусом. Вона була останньою з Відьом Подолу. Ти ж — перший чоловік у роду, кому випала… інша доля.
• Яка ще доля?
• Твоя магія не в чаклуванні. А в здатності бачити те, чого не бачать інші. Це рідкісний дар, — біс штовзнув мене в спину. — У кожного є своя сила. Твоя — у виборі. Йди!
• Вітаю, правнуче, — сказала вона, і Роман одразу впізнав її — це була вона, прабабка.

• То ти…? — слова застрягли в нього в горлі.
• Не час для сентиментів, — сказала прабабка. — У тебе залишилось тринадцять подарунків. Не речі. Можливості. Але кожна — з ризиком. І тільки ти сам вирішиш, скористаєшся ними чи ні.
• А чому саме тепер?
• Бо ти готовий! І тобі треба готуватися… — відповіла вона. — Магія пробуджується в місті. Старі сили повертаються. Ти ж не думаєш, що всі ті «випадкові» події — випадкові?
• Ну… — зніяковіло почав я.
• Отож! А тепер — обирай. Повернешся до свого життя з пивом і піццою чи почнеш нове? — запитав Глакс, який уже стояв поруч у своєму істинному вигляді — з блискучими рогами і піджаком.
• І далі? Якщо я оберу піццу і пиво - я прокинуся, як нічого й не було?
• Це не сон, Ромцю, — похитав головою біс. — Але навіть якщо б і був — хіба ти не хотів би прокинутися… вільним? Усі, хто дотичний до нас – знає твій вибір!

Поряд матеріалізувався стіл. На ньому з’явилася скринька, а всередині — тринадцять ключів. Один був чорний, один — золотий, один — кришталевий… інші — мідні, бронзові, дерев’яні, кожен із яких світився різним кольором.

• Кожон з них відкриває шлях у невідомість! Один із них відкриє шлях у минуле, інший — у майбутнє, а ще один… — усміхнулась прабабка, — зробить тебе тим, ким ти вже й так є.
• Ну, може колір твій змінить… - передмоїм обличчям намалювалася мармиза біса-охоронця.

Я узяв один ключ — найнепомітніший, тьмяний.

• Цей?
• Цей відкриває двері у себе, — промовила прабабка. — Найскладніший шлях.

Я затис ключ у руці, в очас потемнішало, і я провалився у небуття.

Коли я прокинувся, я лежав у своєму ліжку вдома, усе здавалося як раніше... Як після тривалого сну з перепою.

Я піднявся з лізка і попрямував до ванної кімнати. У дзеркалі я побачив себе — з тією ж борідкою, але з іншими очима. Міцними. Впевненими. З поглядом того, хто знає себе.

У коридорі почувся тупіт. Біс зайшов у вигляді чорного кошеняти, підперезаного фартухом і сказав:

• Ну що, пельменів чи гаспачо?
• А давай сьогодні нічого. Хочу прогулятися... Вечір, захід сонця… Може місто щось мені скаже.

Глакс застиг. Потім усміхнувся:

• Ти змінився, Ромцю.
• Я — просто згадав, ким був. А може зрозумів, ким мушу бути.

Я вийшов здому і зіткнувся на порозі з дівчиною з очима кольору бурштину, яка знала, що таке Замкова гора і хто такий Люціус.

Того вечора ми стояли вдвох на горі. Київ лежав під ногами, мов старий пес, вірний і мудрий. Небо палало над куполами церков і шпилями новобудов. В одній руці я тримав руку Ксенії, а у другій – один із ключів.

• А можна ще? — запитав він у порожнечі.

Голос, далекий, але рідний, відповів:

• Тільки якщо готовий платити ціну.
• Я схожий на того хто не готовий? – усміхнувся я, Ксенія сильніше стисла мою руку…

Нас окутало сріблястою димкою, і ми зникли з вершини пагорбу. Куди? Надовго? Навіщо?