XXXX

*** 

Щоб не привертати увагу та, як би це дивно не звучало, не злякати Ксенію, в її потенційному лігві – на Майдан незалежності ми, вп’ятьох, поїхали на метро. Після спеки на поверхні прохолода підземки здавалась рятівною… але доти, доки не потрапиш у сам вагон.

Мені, як людині, яка останнім часом, дякуючи презенту Глакса, пересувалась переважно по землі – ситуація із підземним способом руху Києвом була трохи дикою. Так що вже там, якщо серйозність справи вимагала сміливих рішень! Тому, треба то треба… Благо, їхати було всього нічого, якихось дві зупинки.

Ми вийшли з вагону на станції «Майдан незалежності», і чомусь усі, у тому числі «Юленька» - розгублено крутили головами: люди шмигали туди-сюди, хол станції був переповнений, у якому напрямку рухатися – залишалося загадкою.

• Панове, а ви впевнені, що мова саме про Козине болото? – якось недовірливо та трохи глузливо запитав я, чим викликав осудливий погляд сина.
• Ти маєш сумніви у моїх вміннях? – образився Ремуальд.
• Тоді куди далі? – звернувся я вже до ангелесси, а та зніяковіло знизала плечима.
• Туди! – махнув рукою в напрямку тунелю, по якому ходять поїзди, Ремуальд.
• Ти при своєму розумі? – замахав я руками. – Нас туди ніхто не пустить! А самі ми надто примітні та нас багато, щоб не викликаючи підозри пірнути у тунель… та й інтервал руху поїздів…
• … інтервал руху поїздів… - як на автоматі повторила за мною «Юленька».
• Так що робимо? – згорав від нетерплячки Іліас.
• Я не знаю… - буркнув Ремуальд і схрестив руки на грудях. – Ви просили показати напрямок… ось вам, будь ласка! Нам туди!

Ми продовжили стояти, кожен думаючи про своє. Ні, дарма я наїжджав на молодого біса… Щось мене, наче хробак із середини, шкребло і мучило. Проте я не міг зрозуміти, що саме. Та що я мав вдіяти зі собою? У вперлися «лобом об стіну», а вирішення проблеми я не бачив!

Як виявилося, мислив я досить вузько: вирішення питання лежало на поверхні! Ну, як на поверхні… ми ж під землею…

Їдучи по Києву… гаразд!.. під Києвом!.. вагоном метро в ту чи іншу сторону можна навіть не намагатися щось побачити у вікні в тунелях. По-перше – швидкість вагону не дозволяє роздивитися що-небудь. По-друге, темні чорні стіни, часом блимне який ліхтар… і все!.. більше нічого!.. інша справа, коли вагон прибуває на станцію, зупиняється, можна роздивитися станцію, хоч на короткий проміжок часу.

От, наприклад, всі чули про станцію «Львівська брама», проте – ніхто її не бачив, хіба що обмежене коло спеціалістів чи працівників.

Отак, роздумуючи про себе я несподівано ляснув себе по лобі:

• Ремуальде, а ти впевнений, що Ксенію треба шукати саме тут?
• Не те, щоб… - змінився біс.
• Що ти маєш на увазі? – різко розвернула на себе «Юленька».
• Навіть, якщо рахувати, що така сильна магесса, якою стала Ксенія, могла створити просторову кишеню десь там… - я махнув в сторону тунелю, - то у будь-якому разі, із врахуванням нашої нічної «вечірки», сил у неї залишилося б мало, щоб приховувати свою присутність! Як мінімум від нас…
• Ну? – усі різко звернули до мене погляди.
• Що «Ну?»? – розвів я руками. – У Києві мінімум три недобудовані станції метро, де будь-який маг міг собі облаштувати лігво, і лише два місця - не переймаючись бути викритим, бо там рідко хто буває! Багато енергії на облаштування там маг не витратить, що дозволить замаскувати свою присутність… Усі три станції розташовані на «зеленій гілці»… Одна з них – Теличка, якраз у тому напрямку, куди вказує Ремуальд, але через цей тунель ми не потрапимо туди…
• І? – майже хором запитали мене члени моєї «банди».
• Та ну вас… - з пересердя махнув я рукою.
• Хоча, аргументи сірого вагомі! – після короткої паузи вирішив стати на мою сторону Іліас. – Як не крути, наша чорна магесса досить виснажена! Та й Ремуальд, по суті – не помиляється, вказуючи напрямок…
• Тоді ти хочеш сказати, що помиляюся я? – закипаючи гаркнула «Юленька».

Ми повернули свої здивовані погляди на ангелессу:

• Ти чого? – звів брови Ремуальд. – Гоу-гоу, не шуми! Дайся на стримання!
• Гаразд! - вирішив я знову взяти в свої руки. – Ми нічого не втратимо, якщо дослідимо напрямок, вказаний «Юленькою»… А потім…

Тим часом прогуркотіли чергові вагони метро і табло вказало, що до наступного потяга 4 хвилини і 15 секунд. Ці табла в київському метро ніколи не брехали, і здавалося – поїзди самі під них підлаштовувалися.

• Пішли! – махнула рукою ангелесса, сховавши нас від сторонніх очей своїми чарами.

Під пологом невидимості ми спустилися на колію метро (обережно, щоб не шандарахнуло, ступав не лише я, але й усі решта, бо ж невідомо, як фізика та електричний струм діє на сутності магічні… а перевіряти ні часу, ні бажання не виникло ні у кого), і, тримаючись лівої сторони, рушили в сторону наступної станції.

Протягом якогось двох кілометрів тунелю нас супроводжували суцільні бетонні стіни, та два ліхтарики: один зліва, один справа.