ХХХІХ

***39

Сварог та Мокош йшли поруч, не тримаючись за руки, але можна було помітити, як кінчики їхніх пальців торкаються. Я мимоволі замилувався цим видовищем…

Раптом я помітив, що навколишній світ почав змінюватися, та й з такою швидкістю, ніби я включив прискорення на You-Tube, при чому – на останній швидкості з можливих, а може й швидше. Лише кілька секунд тому ми йшли по «Змієвим валам», як ось уже ми посеред столітніх буків, які моментально змінюються тисячолітніми дубами (а такі бувають – мимохідь промайнуло у мене в голові). Потім голий степ із високими травами, і ось уже знову прадавній ліс, через крона дерев якого тонкими прожилками пробивалися промені сонця.

• Далі вже сам… - раптово, зупинившись, промовив Сварог. – Старий тебе чекає!

Я запитально подивився на Мокошу, потім на Сварога… тоді в сторону, куда показував старий бог… тоді знову на старих богів… Ні, ви ж знаєте, що я не з лякливих, але якось це трохи стрьомно йти до одного з наймогутніших богів, хоч він по суті у вигнанні!

Це ніби Одесей прийшов би до Аіда, і так: «Чого кликав? Думаєш у мене інших справ немає?»

От і я зараз повинен був навідатися до володаря царства померлих, якщо можна сказати – «начальника» потойбіччя. А, ну ще бог-заступник пророків та захисник клятв… покровитель Беатрисси? Я то не пророк, але ж таки – не останній чоловік в Києві!

• Іди вже! – легко штовхнула мене в спину Мокош. – Він чекає!

Що ж, нікуди мені діватися, тому, глибоко та шумно набравши повні груди повітря, ніби намагаючись втягнути в себе впевненість цих древніх місць, я рушив по вузенькій стежині, що вела в темні хащі.

Велеса не дуже жалували на Русі… Йому навіть не знайшлося місця в пантеоні Володимира на Старокиївській горі. Проте його капище було на Подолі! Якщо я не помиляюся, з того, що я пам’ятав із розповідей Артура про старих богів, це саме капище було біля торгової пристані Почайни.

Стежина петляла між яруг та височенних дерев. Сонце не пробивалося через густі крони. І раптом…

Пам’ятаєте дитячу страшилку: у чорному-чорному лісі є чорна-пречорна галявина… Так на таку галявину я вийшов! Посеред галявини стояв витесаний в скелі трон, на якому сидів бородатий дядько, копна волосся і борода якого були як сніг; в зелених шатах, з мечем при поясі… на його руках мило бавилося ведмежа, а він то ведмежа почухував за вушком.

• Не дуже ти й поспішав, сірий! – промовив Велес.
• Ну, я того… - почав було я.
• Розумієш, Романе, тут така справа… - погладивши бороду, промовив старий бог, перебивши мене. – Я то тебе розумію, ти, як і усі кияни, живеш стереотипами… Я ж не тільки бог потойбіччя… я ще є покровителем багатств, володарем всього, що міститься під землею, що приховано від людей, здійснюю опікунство земним достатком, купецтвом, торгівлею, покровительство домашньою худобою та хмарами, «небесною худобою»… а ще музикою та поезією!
• Та я це розумію… - знітився я.
• Але покликав я тебе як володар потойбіччя…

«Хитрий жук» - промайнуло у мене на думці, - «Здалеку почав!»

• Що ж потрібно тобі, володарю, від простого скромного сірого мага? – вирішив я підіграти Велесу.
• Ну, не такому вже й просто і, скажу я тобі – зовсім не скромного… - молодецьки розсміявся старовинний бог. – Та пісня не про те! Ти не думай, я не буду просити повернути моє капище, чи навернути киян до старих богів… я чудового розумію, що наш час минув, і наше місце на звалищі історії… Проте!
• На звалищі історії? Я б так не сказав! – заперечив я. – Без дарунків старших богів кепсько би мені прийшлося!
• «Не сказав би» він… - посміхнувся у вуса дідуган. -  За дарунки дяка твоя не мені, але мені приємна… І не переч, я знаю про що речу! Да знову ти мене балачками в сторону тягнеш, Романе!
• Вибач, володарю!
• Не блазнюй, як твій біс! – про громів голос бога. – Зви мене просто – Велес!
• Гаразд, Велесе!
• Так от, Романе! Потрібна мені твоя допомога, яка полягає в отриманні викраденого артефакту, що живе родить мертвим, а мертве – живим… Та важливість тоого артефакту полягає більше в тому, що хто нею володіє – зло творить підсвідомо, оскільки не з цього світу «вона» і не для цього світу «сотворена»…
• Що ж за чудасія така?
• З виду – лялька-мотанка… зі змісту – чаклунський ідол сили неймовірної!
• Велесе! – мотнувши головою, звернувся я до бога. – Тут така справа! Я от ніскілечки не боюся і зовсім не відмовляюся… проте, справа є нагальніша!
• Ти мені можеш перечити та сказати, що є у тебе справи важливіші… та скажу я тобі, що наші діла та інтереси – дотичні! І дотичні настільки, що йдуть рука об руку, за руки тримаючись!
• Шаради? Я не люблю шаради!
• Ти шукаєш чорну магессу, а мені потрібне те, що в чорній магессі сокрито!
• Емм… - нарешті шарніри в мої голові задвигтіли, коліщатка закрутилися, розум прояснів. – Лялька у Ксенії?
• Дивний ти, сіроманцю… - поглядив бороду Велес. – Дізнаєшся сам!
• Де їх шукати!
• Захочеш – побачиш, побачиш – знайдеш! А зараз іди… - і крутнувши рукою в повітрі, в двох метрах від мене Велес сотворив портал, який виводив прямо на Контрактову площу, де, як на таку годину, було надто вже людно. – Іди!