XXXVІІІ

***

З першими променями сонця картина біля Ар-Рахма та старого кладовища поступово змінювалася, околиця набувала звичного вигляду, і нічого не нагадувало про нічну битву. Нічого, окрім мене, Артура, мейстра, який розглядав зменшеного «Його ясновельможність», тримаючи його за вухо і щось шепочучи, та чотирьох мешканців потойбіччя...

Я сидів, впершись об надгробну плиту, та дивився в сіре небо, в якому одна за одною зникали зірки. Поруч лежав у мене на коліні Артур і мирно спав. Моє дитя стомилося та його розумію. Мейстр розважав чи то пак – розважався, з «Його ясновельможністю»… Ремуальд та Іліас про щось жваво сперечалися, а Глакс лежав на колінах «Юленьки», яка щось чаклувала на його раною.

Оглянувши наше недавнє поле бою я не зміг знайти поглядом Ксенію. Востаннє я бачив її, коли дівчина, опершись на стіну усипальниці, затиснула рукою рану на плечі і тихенько плакала. А зараз її там не було! Додалось же знову головного болю… Тут звичайно простими теревенями її просвітлення не досягти. Але й Київ не за день будувався (зазвичай таке про Рим говорять, та ми є не в Італії).

Я рукою скуйовдив волосся на голові Артура і тихенько, підложивши йому під голову сумку мейстра, який люб’язно для цього запропонував її, підійшов до Глакса з «Юленькою». Старий чаклун почвалав за мною.

• Як тут наш поранений? – запитав я, коли підійшов до закоханої парочки.
• Жити буде! – хихикнула «Юленька».
• То добре, але не краще буде зализувати рани вдома? – присів я коло них. – У мене навіть ліки для нашого хворого є… вони його враз на ноги поставлять!
• Які ж це? – оживився біс, який до того грав роль смертельно пораненого.
• З вітаміном «Це»! ПивЦЕ! – розсміявся я і мій сміх підтримав дружній регіт присутніх, що й мертвого підняв би (не знаю, як мертвого, але Артура - розбудив).
• Тоді, чого ми чекаємо? – підтримала мене «Юленька». – «Жорику» потрібен догляд та лікування…
• Секунду… - промовив мейстр і сформував портал в мою квартиру.

Першими в квартиру ми пропустили біса з ангелессою, потім в портал увійшов Артур, а за ним уже й решта. Ремуальд відразу зайнявся приготуванням сніданку, «Юленька» - лікуванням «Жорика», а я з Артуром, мейстром і Іліасом вирішили радитися. Диспозиція полягала в тому, що якщо на сьогодні ми позбулися проблем із вампірами і некромантом, а разом із тим - і з магом-перевертнем, у нас з’явилася нова проблема у вигляді чорної магесси, дуже сильної, яка вважає, що її ніхто не любить, а ще вона злиться через те, що її обдурювали.

• Все, заснув! – промовила «Юленька», увійшовши в кімнату. – Про що радитеся?
• Про твою підопічну, яку ти прошляпила! – зло намагався пожартувати Іліас, за що отримав засуджуючі погляди від усіх присутніх, навіть від мейстра.
• Підколка не зарахована! – мило усміхнулася ангелесса. – Я уже давно зробила висновки про нашу контору, а останні події лише утвердили моє давнішнє рішення…
• Яке ж це рішення? – гаркнув Іліас.
• Досить прирікатися! – перебив я суперечку святош. – Ти краще, «Юленько», розкажи, що було коли ти потрапила в руки Ксенії… може вона щось говорила, що дасть нам змогу знайти її!
• Ти гадаєш, сірий, я була спроможна запам’ятати хоч щось? – понурила голову «Юленька». – Там звучали докори і погрози… я намагалася їй пояснити, але вона…

Ангелесса заплакала навзрид, що навіть Іліасу, з виразу його обличчя, стало її шкода. Трохи заспокоївшись «Юленька» почала розповідати про свій нетривалий полон. На її думку – в Ксенії борються дві сутності: світла і темна. Це було видно по її перепадам настрою та інтонації. Але, здавалося, темна сутність поступово брала верх.

• У неї звідкись з’явився гримуар… читаючи його я могла час від часу почути латину! – завершила свою розповідь дівчина.
• Кепські Ваші справи, панове… - повільно промовив мейстр.
• А ви не з нами, мейстре? – здивувався Артур.
• Мені потрібно повертатися у свій вимір… Не затишно тут у вас… - розвів руками чаклун. – Крім того, у мене новий учень…
• От якраз ні! – заперечив я. – У мене через 2 години дуель із Магістром чорної та білої магії, повелителем світла і темряви, куратором тонких світів і покорителем нижчих демонів, Його ясновельможністю Казимиром-Амадеєм Вольфовичем Абрехтом.
• Навіщо? – здивувався мейстр.
• Треба! Тому збільшуйте вашого нового учня, бо є бажання влаштувати його публічне показове покарання! – твердо сказав я.
• Ну, гаразд… - промовив мейстр і, діставши з кишені «Його ясновельможність», повернув його до звичайних розмірів.
• Ну, що, магістре, готовий до дуелі? – зі злістю запитав я.
• Вельмишановний Сірий магістре! Учитель пояснив мені мої помилки і я визнаю недоречність своїх претензій, тому… - запинаючись відповів Казимир-Амадей, - тому я визнаю свою поразку і…
• Ні, шановний, так не піде… - гаркнув я на «ясновельможність», - глядачі просять видовища!
• А як же Ксенія? – втрутився Іліас.
• Давайте вирішувати питання поступово! – командним голосом відповів я. – «Юленька» залишається з Глаксом, решта зі мною на «Змієві вали».
• Вал-ли-ли? – запинаючись запитав Казимир-Амадей. – Ми ж домовлялися…
• Я сказав! Ремуальде, повідом «глядачів»! – повернув я голову до біса-охоронця Артура.
• Робиться, сірий! – взяв під козирок Ремуальд, і крутнувшись дзиґою, зник.
• Пішли! – скомандував я і сотворив портал.