XXXVІІ

***

Ні, ну я звичайно, можна сказати очікував будь-якого повороту подій. Проте, як на мене, все воно якось пришвидшилося і події почали розвиватися занадто стрімко. В принципі, старого вампіра можна зрозуміти – все пішло зовсім не за планом, а просто всупереч йому.

Можна було б сказати: «Ну і біс з ним!», та біс якраз був зі мною, що бісило (ну, перепрошую за тафтологію) Штруббе. Я розумію, що Альфред Сороконоженко – це був один із механізмів, який повинен був забезпечити досягнення цілей німця. Хоча, гадаю, у недо-мага було своє бачення кінцевого результату, що й стало причиною «розвороту» та «руху» опонентів «по зустрічній» і «в лоб». Із Сороконоженком розберуться вже біси, а потім буде суд Луційосовий… а от якщо я прихлопну дряхлого вампіра – мені ще й дякую скажуть… може у медальку дадуть… чи орден!

• Чуєш, діду, ти хто такий? – харкнула Ксенія, вивівши мене із роздумів. – Як ти смієш мені наказувати?
• Таке зухвале дурне дівчисько! – буркнув старий вампір. – Тільки з моєї волі тобі відкрилися таємниці Яві, Наві і Праві… тільки мені ти завдячуєш… і мені служити повинна!
• Ой, як це я могла так… - почала Ксенія і зробила кніссе.
• Вже краще… - тільки розкрив рота Штруббе, як був нахабно перерваний магессою.
• Як же це я могла відразу не перетворити тебе на попіл, разом із тими дурепами, що себе відьмами називали! – рявкнула Ксенія і запустила в вампіра Штруббе вогняну кулю.

От вам і раз! Далі відбувалося цікавіше: вампіра заступив його супутник, в чорному балахоні, який порухом руки загасив кулю, випущену чарівницею… і у відповідь випустив кулю з якоїсь чорної субстанції. Ксенія ухилилася та кинула у супротивника відразу дві. Незнайомець одну відбив, а другу, хоч було видно, що йому це далося важче – загасив, як і кулю з попередньої атаки.

Я про всяк випадок активував екзоскелет і наказав це зробити Артуру. Глакс, звільнившись, відтягнув ангелессу за надгробок і намагався привести її до тями. Ремуальд із Іліасом дивилися на мене, очікуючи лише команду. Я ж не наважувався, поглядаючи час від часу то на битву магів, то на мейстра.

Маги ж використовували весь свій арсенал. Потрапити під перехресний вогонь означало б негайну смерть… ну або перетворення на жабу!.. тю, вже краще на попіл…

• Ой, не подобається мені той маг… - почув я голос мейстра з-за спини.
• Мені теж… - промовив я не відриваючи очей від сутички, які розвивалася вже досить стрімко і не на користь новоспеченої магічки.
• Із некромантом, і таким сильним, справитися можна тільки об’єднавши сили… - продовжив мейстр. – Але юна чарівниця не готова і не навчена…
• Некромантом? – перебив я вчителя.
• Але ж ти бевзь, Романе… - махнув рукою мейстр. – А ти пригадай, що тобі Артур переповів із мого навчання…

Я напружив свою сіру рідину, здавалося мозок закипить. Ну так, коли ми з Артуром були у мейстра – син хотів розповісти, як обійти захист Штруббе. Блін, що ж він там казав… і що мейстр мав на увазі…

Нічого путнього до голови не йшло. Я раз за разом кидав погляд в сторону «перестрілки» між Ксенією та некромантом. Я навіть себе кілька разів стукнув по голові в шоломі, але це не допомогло. Довелося скликати консиліум, враховуючи, що дуель магів не давала їм можливості відволіктися на нас, а старий вампір щось волав своєму некроманту… хоча його голос губився в гулі батлу чорної магесси та мага в балахоні.

• Панове! – крикнув я, намагаючись перекричати магічні вибухи (цікаво, чи чують їх мешканці будинків на татарці?) – Справи наші не дуже… Якщо переможе Ксенія – вона займеться нами… якщо переможе Штруббе і його мага – вони нас порвуть як тузик грілку!
• Артуре, нагадай батьку те, що я тобі говорив за вампірів і некромантів… - перервав мій спітч мейстр.
• Що, тату, так ти мене слухав? – глузуючи запитав Артур. – А потім у тебе будуть питання по школі, у кого я вдався?
• Артуре, не блазнюй! – картинно образився я.
• Гаразд: з вампіром все просто – за відсутності стандартних засобів достатнім буде крижаний меч в серце, але із вкрапленням святої води… - почав Артур.
• Скажеш таке… Тут церкви поряд немає… - перервав я сина.
• У нас «святоша»! – заперечив Глакс, що доєднався до нас, привівши більш-менш до тями «Юленьку». – А у «святош» завжди є краплина, для справ їхніх світлих…
• Все то ти знаєш! – буркнув Іліас.
• Так є? – запитально глянув я на ангела.
• Звичайно є…
• От бачиш, тату! – усміхнувся Артур. – Та до Штруббе нам не добратися поки цілий некромант… От з тим непотребом буде не там вже й просто!
• Некроманта можна тільки магами розпилити… - втрутився мейстр. – в битві з некромантами бісам та ангелам небезпечно втручатися... Я допоможу! Артуре, узгодь з батьком порядок дій, як я навчав, а я підготуюсь.

Мейстр порившись у своїй сумі, засунувши руку у маленьку суму, що висіла у нього на поясі майже по лікоть (вона у нього бездонна, напевно). Артур же на вухо почав мені нашіптувати закляття, які доцільно буде використати проти чорного мага.