ХХХІІ

*** 

• Сірий! Агов! Довго будеш валятися, як непотріб на підлозі? – почувся голос і я спробував підвестися.
• Де я?

Невеличка кімната, бетонна підлога і яскраве світло, яскраве, але досить мяке, жовтувате, прямо мені в обличчя. Мимоволі я провів пальцем руки по перстню… на місці! Значить або його суть незнайомцям не відома, або зняти його не змогли. Звичайно, могли б разом з пальцем відтяпати, але чи то не в входило в їхні плани, чи була інша причина.

Особу, що зверталася до мене я не бачив, а по голосу визначити стать не було можливим. Низький чоловічий голос місцями віддавав жіночними нотками.

• Не важливо де ти! Важливо – чому! – почулася відповідь на моє питання.
• Так і чому я тут? Моє бажання матеріалізувалося? Якось я не пам’ятаю, що таке бажав…
• Матеріалізувалося? Бажав?
• Ну, єдине, що я пам’ятаю – це були слова циганки, щоб я боявся своїх бажань, бо вони щось там… а, можуть матеріалізуватися…
• А, ти про це… - розсміявся незнайомець (саме судячи по сміху я визначив, що це таки чоловік). – Ну, іншого способу тебе запросити не було…
• Давайте, все ж таки, шановний, переведемо нашу розмову у вертикальну площину!
• Ну так, звичайно… підводьтеся, пане Романе! – із світла до мене простягнулася рука, за яку я ухопився.

На дотик рука виявилася холодною та жилистою… ніби й належала літній людині, але хват був міцний. За допомогою незнайомця я підвівся, випростався та потягнувся. Скільки часу я провів на бетонній підлозі? Тіло та м’язи встигли затекти.

• А це яскраве світло обов’язкове?
• Швидше так, ніж ні… Воно захищає мою ауру від впливу твого біополя! – відповів незнайомець.
• Так у чому ж суть питання, що вам довелося мене витягувати на зустріч у такий спосіб?.. – продовжив я випитувати.
• Ти дуже нетерплячий сірий маг… - спокійним голосом зупинив мене голос. – Присідай і слухай!

В мою сторону висковзнула нізвідки табуретка. Я її покрутив в руках, а потім всівся зручніше та приготувався слухати. Подумки наказав зеленоокому просканувати кімнату на предмет свого місцезнаходження та небезпек. Через тринадцять секунд (ну так, я просто подумки порахував до тринадцяти) в мою голову прилетіло повідомлення, що ми таки в Києві, ба більше – на Татарці, а єдина небезпека в радіусі - переді мною.

• Як мені до вас звертатися, шановний? – таки вирішив я з’ясувати особу свого… господаря? ката?
• Навіть маючи в собі кров древніх і таку невичерпну силу – ведеш себе як звичайний пересічний корм… -  розсміявся мій співрозмовник.
• Корм? – здивувався я.

Мене осяйнула думка, що я реально попав. Все показувало на те, що що я опинився в лігві вампірів. А де вампіри, там і слід старого Штруббе… якщо ми не помилилися і він дійсно – вампір, а не якась інша нечисть.

«Зеленоокий, друже, а ти можеш послати сигнал біди?» - звернувся я подумки до персня. – «Бо, здається, я попав!».

«Так, господарю, я спробую, але тут стоїть якийсь дивний магічний блок…» - відповів перстень. – «Але я спробую його обійти!».

• Так, сірий, як корм для червів земляних… - розсміявся незнайомець. – До речі цікаво спостерігати за твоїми потугами хоч щось з’ясувати та якось вийти із ситуації.
• Ну, знаєте, не кожен раз «провалюєшся в очі циганки»… Я й не знав, що вампірам відомі такі чари!
• А думки вампіри вміють читати? – знущально вже розсміявся невідомий. – Як гадаєш?
• Навряд чи… не чув такого…
• А що ти знаєш про лічів?
• Ліч? Ну, якась магічна істота… А, ось, згадав… в бестсарії писало, що то якесь чудовись, яке було людиною… - почав я згадувати і находу довигадувати.
• Тю! та де ти такого набрався? – почув я, як спересердя стукнув по якій поверхні мій співрозмовник. – Ми, лічі, немертві чаклуни, ми, досягнувші тілесного безсмертя, уникли старіння і смерті. Ми вбили своє тіло, прив'язавши розум до нього.
• Ага! Тобто їсти ви мене не плануєте?
• Їсти? – здалося навіть стіни почали реготати разом із незнайомцем. – Нам, лічам не потрібна їжа… а, ти про те, що я назвав тебе пересічним кормом… та не забігаймо на перед… це якраз предмет нашої розмови!
• А вас, лічів, пане ліч, багато?
• У Києві я залишився один… - сумно проговорив старий маг. – Та таке… Може й ти мені колись складеш компанію…
• Та ні, дякую! – замахав я руками. - Так яка суть розмови? І якщо можна трохи коротше, а то мене в розшук подадуть…
• У розшук? – розсміявся ліч. – Та хто тебе тут знайде… Але, якщо хочеш коротше, то слухай, і не перебивай!

Почулося дивне скрипіння, наче тертя старих дощок чи костей… точно, костей! Адже ліч, якщо він старезний – це ж по суті скелет. Ну та таке… Вмоститися на табуретці зручніше, ніж я уже сидів, було навряд чи можливо. Я пововтузився та нарешті всівся, приготувавшись слухати. Мої очі вже досить звикли до світла і я зміг вже розрізнити хоча б силует старого чаклуна.