ХХХ

*** 

Подарунок старих богів порадував! Коли я одягнув амулет Сварога і бухнув себе у груди – моє тіло реально обліпив екзоскелет. Фантастика та й годі… я бухнув себе у груди знову – і екзоскелет зник, а я залишився у попередньому стані та одязі. Ми з Артуром по черзі одягали і знімали «лати богів», як ми їх назвали про себе… І, що на мій погляд, що за словами сина – екзоскелет реально добавляв сили. Приплив енергії відчувався у цілому тілі.

Потім ми вирішили перевірити міцність наших «божественних лат». Здавалось би, нічого дурнішого батько та син придумати не могли. А чому? Ми можемо! Але про це далі…

Під руками не магічної зброї не виявилося, тому було прийнято рішення перевірити міцність екзоскелетів «зброєю пролетаріату». Перевірку «лати богів» пройшли на «Ура!». Але що там ті каменюки? (хоча швидкості польоту каменю екзоскелет суттєво додавав).

Але далі Артур запропонував «начарувати» трохи різнопланової зброї… на що послідувала моя відмова: пістолети, автомати і інша вогнепальна зброя – це вже був перебор… хоча й самому було цікаво, чи витримає! Проте, тут більше був потрібен той, кого не шкода, або як мінімум той, хто виживе за будь-яких обставин… наприклад – Глакс! Чому мій біс? Ремуальда трохи було шкода… Хоча за «Жорика» могла вступилися ангелесса… та ми ж їй не скажемо?

Ну, жарти жартами, та бажання тестувати «лати богів» у нас не зменшилося, а тому ми вирішили, що спробуємо на міцність за допомогою вогняного та льодяного мечів…

Сформувати їх, з нашими то тепер навиками, поправленими, у моєму випадку, мейстром – не склало труднощів. У руках Артура палахкотів вогняний меч, у моїх – льодяний. Експерименти із схрещенням мечів двох стихій ми вирішити відкласти на пізніше, але остаточно від них не відмовилися. За домовленістю з сином, ми спочатку легенько проводили магічною зброєю по «божественних латах» один одного, і Артур починав першим. Своїм вогняним мечем він торкнувся моєї броні, почувся скрежет металу, полетіли іскри, але… на «латах богів» навіть подряпини не залишилося. Те ж  саме повторив я зі своїм мечем по броні Артура, і результат виявився аналогічним, з тою різницею, що легка паморозь утворилася на місце дотику.

Наступним етапом експериментів було назв дання ударів мечами, за домовленістю, знову ж таки – спочатку в півсили. Жодного сліду на латах, жодних синців на тілі (перевіряли після кожного удару), і навіть вібрації від ударів… одним словом – екзоскелет показали себе у всій красі.

Ми обмінялися зброєю з Артуром і повторили експерименти, мотивуючи це тим, що «божественні лати» даровані різними старими богами. Хоча, як і очікувалося – результат був ідентичним.

• Тату, а давай… - почав Артур, але я його перервав.
• Ти подумав про те що й я?
• Ну, якщо ти про двобій на мечах – то так!
• Щось мені лячно… - гиготнув я. – Ми ж і мені тримати як не конче й знаємо!
• Давай тоді в півсили!
• Давай!

Ми зайняли позиції  рушили на зустріч один одному. Наші мечі (як ви і здогадалися – різних стихій) схрестилися, що викликало повітряний удар, проте ми з Артуром встояли. На моє здивування, враховуючи мій досвід з мечем і щитом різних стихій водневого вибуху не відбулося. З кожним ударом Артура я відчував, що від збільшує силу, і якось вправно він ці все робив, ніби все життя вправлявся у фехтуванні на мечах. Та й у моїх руках меч лежав як влитий, а я не відчував себе таким вже профаном. Здавалося самі «лати богів» направляли мої рухи, коли я атакував чи парирував удари сина.

• Бада-баба-бах! – роздався голосний звук, нас окутав туман, а я полетів кудись в лопухи, коли в черговий раз ми схрестили з Артуром мечі.

Я підвівся, і оглянувся. З туману вийшов син і протягнув мені руку, що я зміг підвестися. Він шкірився на всі тридцять два зуба.

• Цілий? – запитав я сина.
• Та що мені станеться? – реготнув той. – Знатно бабахнуло!
• А я все не міг зрозуміти, чому не бабахнуло!
• Так таки бабахнуло! Видно все залежало від сили удару… А в останній я вклався на повну… - сказав Артур, стукнувши себе по грудях, знімаючи екзоскелет.
• Ну і я вклався…теж… Ти до речі помітив… - я теж торкнувся центру грудей і мій екзоскелет трансформувався назад у амулет.
• Що ми майстри меча? – гиготнув Артур. – А то! Я себе відчував середньовічним лицарем…
• То виходить…
• … що «лати богів» на лише захищають, але й надають умінь… - закінчив мою думку син.
• Чудовий подарунок! Ов-ва… тринадцять хвилин одинадцятою… - подивився я на годинник. – Я обіцяв Глаксу, що зміню його на офісі!
• Я з тобою! Їдемо, полякаємо біса-підкаблучника! – розсміявся Артур.
• Біс-підкаблучник? Чудове визначення нашому «Жорику»… - підтримав я сміх сина свої реготом.

Ми скочили на байк, заревів мотор і ми полетіли в Київ. Як я уже казав не одноразово – Київ зранку та Київ у день – це різні «Києви». Поштовхавшись Великою окружною, яку латали в черговий раз, чим було спровоковано корки на відрізку до проспекту академіка Глушкова (а може й далі, тільки я звернув під міст)… та протягнувшись в районі ВДНГ я крутанув на «мишоловку», а там за лічені хвилини ми приїхали під офіс.