XXIV

*** 

Дорога додому зайняла пресловуті тринадцять хвилин. Усю дорогу мені не йшли з голови слова дівчини в трансі. Хтось мене захоче змусити змінити колір… Ну,тут зрозуміло! Спочатку Альфред, а потім і Штруббе заявили про свій інтерес у моїх змінах сторони. Така заінтересованість і моя подальша відмова можуть спровокувати і примус з їхнього боку. Тішило те, що оракул була впевнена в тому, що я подолаю примус. Потім буде прохання! Від кого? Від бабці? Чи Глакса? А їм який інтерес? Чи когось третього? Біс його знає… Хоча ні, точно не знає, бо інакше сказав би… А потім буде бажання змінити колір! Чим може бути викликане таке бажання? Чортівня! Хоча ні, Луційосове царство – на моїй стороні, у будь-якому разі, наразі, точно. Тоді що це?

Та тішило тільки, що, знову ж таки, оракул таки була впевнена в моїй внутрішній силі. Так не тільки вона… І все повинно було закрутитися 13 серпня. Взагалі казково!

Ти під’їхали до мого будинку, припаркували байки та піднялися в квартиру. Такого розгардіяшу побачити я там не очікував. Для загальної картини не вистарчало багаття посеред кімнати і танцюючих аборигенів. Хоча, вони були, рівно в кількості двох штук – Артура і Ремуальда.

Їх вигляд був настільки екстравагантним: голі торси, якісь буси на шиї (саме буси, а не коралі, які віддалено нагадували черепи). Крім того, наші доморощені папуаси були перемазані якоюсь сажою, а волосся було скуйовджене.

• Наші вітання папусам! – зареготав мій біс-охоронець. – МИ прийшли з миром! Давайте міняти ваші скальпи на наші скельця!
• Артуре, а що тут сталося… - спантеличено потер я чоло.
• Ем… Тату… - почав Артур.
• Та ми тут практикувалися в практичній магії… - втрутився Ремуальд.
• Фіга собі… - ще дужче зареготав Глакс.
• Ну, тату, це по книзі мейстра! – запречитав Артур. – Дивися, я ось тут виписав, щоб нам у двох було зрозуміло…

І син показав мені товстий списаний наполовину зошит. Це було варто уваги тільки тому, що Артур не те, що не любив вчитися, але змусити його взяти ручку і зошит – це вже був великий подвиг.

Я пам’ятав завжди, коли сину було років тринадцять – він любив повторювати, що він не ботан, а спортсмен! Хоча навчання йому давалося досить легко, проте через власну лінь та якісь, лише йому відомі принципи – зірок з неба. Рівно, як і в спорті!

А тут, за неповних півдня списати пів зошита! Це реально подвиг в особі Артура. Я почав вчитуватися в писанину сина і реально відчув, що моя щелепа відвисала все нижче. Артур докладно, але як то кажуть – на хлопський розум, розписував руни, заклинання, у тому числі для нападу і захисту, і навіть замальовки рухів руками для формування заклять.

Окремо були виписані і рецепти лікувальних мікстур і відварів, а також відновлювальних чарів. От так я простояв посеред кімнати протягом тринадцяти, а можливо і більше, хвилин, вивчаючи записи, які зробив Артур.

• Так то ми до війни готуємося? – врешті я відірвав очі від записів.
• Ну, а що? – розвів руками син.
• В принципі це лягає в загальну концепцію того, що перерозказав Артур з розмови з мейстром... – підтримав сина Ремуальд.
• І лягає в концепцію того, що дізнались ми під час зустрічі з оракулом… - продовжив думку Ремуальда Глакс.
• А що там оракул? – в один голос запитали Артур зі своїм бісом-охоронцем.

Я коротко переповів зустріч з Баетріссою і те, що вдалося дізнатися. Розповідь вийшла досить короткою та не дуже змістовною, як і сама зустріч. Глакс сказав, щоб хлопці не дуже звертали увагу на мій стан перебування в прострації, бо Бетті напоїла мене якимось чає і взагалі – мені варто поспати. Потім біс взяв слово і розповів свою версію зустрічі у оракула, і його розповідь виявилася цікавішою, ніж моя.

• Отже, таки буде війна? – перелякано запитав Ремуальд.
• Не будь страхопудом, друже! – поплескав Ремуальда по плечу Глакс.
• Війна не війна, а треба бути готовим… - підтримав Глакса Артур. – А татові реально треба поспати!
• Та не хочу я спати! – запротестував я, але син сотворив якусь фігуру руками, і кинув цю фігуру в мене, яка на підльоті окутала мене, підняла в повітря, вклала на диван і я заснув.

Прокинувся я від того, що сонце через вікно нахабно світило прямо в праве око. Та як я не відвертався, позбутися того нахабного променя я не міг. Я підвівся на ліктях і озирнувся. Розгардіяшу, який панував на момент мого з Глаксом повернення додому, ніби й не бувало. Все було прибрано, розставлено на свої місця. В голові майнуло, що реально сину пощастило з бісом-охоронцем. Той був хазяйновитим і охайним, з виду, не те що мій баламут. Хоча на Глакса гріх було жалітися, особливо після того, як він навів порядок у мене в офісі.

На диво в квартирі було досить тихо. Я вже почав відвикати від тиші, яка панувала в моєму житті останні роки зо два.

Той стан в якому я перебував зранку (по суті це було два стани: перший стан необґрунтованої агресії до всіх і всього, що мене оточувало, а другий – стан «тотального пофігізму», після трав’яного чаю Беатрісси) вже минув. Я почувався доволі легко. Що це було? Пояснення у мене не було, але якщо таке повториться – пояснення доведеться шукати!