ХХІІІ

*** 

Через тягнучку на Володимирській, а потім через світлофори на Прорізній малесенький відрізок дороги зайняв усі тринадцять хвилин. Здивувалися? Я так не думаю!

Ми з Глаксом припаркували свої мотоцикли прямо коло входу, але зупинилися перед зачиненими дверима. Ні дзвінка, ні ручки, ні навіть лямки, що постукати у масивні двері. Я спробував постукати кулаком, але це було ніби мурашка спробувала б достукатися до слона. Жодного звуку мої зусилля не викликали.

• Ну, тоді вдаримо по каві… - звернувся я до біса і вказав на кав’ярню в тринадцяти метрах від Будинку плачучої вдови. – Хочу нормального, а не магічного еспрессо!
• - Підтримую! – гигикнув Глакс. – Але ти пригощаєш!
• Напевно оракул ще спить!
• Ну так, бо оракул то точно мав би знати, що ми вже прийшли!
• А я й знаю! – почулося зі спини. – То хто тут еспрессо пригощає?

Озирнувшись побачили смагляве дівча, на вигляд років двадцять, може трохи

старша, в топі і шортах. Густе чорне волосся ззаду схоплене у хвостик, жваві зелені очі і розпашіле від пробіжки обличчя. Зовнішньо дівчина нагадувала статую грецької богині, які ожила і вирішила розім’ятися після тривалого заціпеніння.

• Я Роман, а це Глакс! – представився я сам і біса. – Кавою я пригощу, але після пробіжки і каву?

• Про тебе сірий і твого біса-охоронця уже легенди ходять! Тому заочно я вас знаю… - усміхнулася дівчина. – Я Беатрісса, бабуся кликала Бетті, і мені це більше подобається! А кава після пробіжки? Я ж не сигарету куритиму…

Ми сіли в кавярні,я замовив еспрессо і по склянці мінеральної води. Колись мене так привчили пити міцну каву в Італії. Бетті маленькими ковтками попивала еспрессо і розглядала нас. На її обличчі грала легка посмішка. Я взяв свою філіжанку, коли раптом очі дівчини закотилися, а нас моментально накрив полог тиші... з уст дівчини почувся грубий голос старої жінки:

• - І буде спроба змусити сірого змінити колір… і подолає він той примус… і буде прохання змінити колір… та відмовить він тому проханню… і буде у сірого мага бажання змінити колір… та подолає він те бажання… і змінить він місто, якому Андрій пророкував розквіт… та заграє воно новими барвами…

Ми з Глаксом переглянулися,а Беатрісса набула звичайного вигляду, поправила волосся і відпила зі склянки з водою.

• - Вибачте! Таке буває… Так що я там напророчила?
• - Ем… - тільки вистарчила у мене слів.
• - Гаразд, не парся! – усміхнулася Бетті. – Так в чому ваше питання?
• - Ну, пам’ятник Булгакову сказав, що ти нам допоможеш…
• - Михайло Афанасійович? Як він там? Давно його не навідувала… все в справах… Ну ви знаєте!
• - Не знаємо, але здогадуємося… - гиготнув біс. – Я не знаю, як йому були пам’ятником, але по вигляду – голуби йому не дошкуляють…
• - Бетті, Булгаков сказав, що ти знаєш, як зруйнувати союз старовинного старого вампіра і мага-перевертня… - сформулювавши врешті думку сказав я.

• - Ого! У що ви вляпалися? – перелякано роздивлялася нас Беатрісса.
• - Нічого серйозного! – махнув рукою Глакс. – Ти ж сама казала, що про нас уже

легенди ходять…

• - Я так бачу, що більшість з тих легенд виявляться в кінцевому результаті правдою…

Гаразд, ходімо до мене! Я розрахувався за каву і ми втрьох з кав’ярні почимчикували до масивних дверей Будинку плачучої вдови. Бетті торкнулася дверей і ті безшумно відчинилися всередину. Двері реально були масивні, навіть більше, ніж мені на перший погляд здавалося. Потрапивши в середину ми з Глаксом просто затамували подих. Ми потрапили у стародавню Грецію, або місто-державу на берегах Криму, яке населяли греки. Тут і ходили по вулицях міста люди в тогах. Зауважу, що на нас вони не звертали жодної уваги. Ми з Глаксом за стовбеніли з відкритими ротами…

• - Ілюзія! – протяжно вимовив біс.
• - Сам ти ілюзія! – засміялася дівчина. – Тут все справжнє! Ми в Ольвії… Тут просто час від часу трапляється таке явище, як часовий розлом.
• - Часовий розлом? – не переставав дивуватися я.
• - Ти точно маг? – прийшов час дивуватися дівчині.
• - Він маг – легенда! – зареготав мій чорт-охоронець. – Учень самого мейстра!
• - А, то всього лише учень… Не маг? І з такими ворогами?

Ми тим часом минули площу, на якій відбувалися якісь збори… здається вони називаються Агора. На площі були статуї Зевса і Афіни, ну звичайно покровителя Ольвії – Аполлона. Беатрісса підійшла до двохповерхового будиночку і відчинила двері… і ми відразу потрапили в широкий холл перед широкими сходами, що вели на другий поверх.

Збігши легко вверх дівчина повернулася до нас і махнула рукою:

• Довго вас двох чекати?

Я з Глаксом швидко піднялися за нею, Беатрісса відкрила великі дубові двері, що вели до просторої бібліотеки. Що в першу чергу здивувало, так це відсутність пилу та затхлого повітря, яке наявне у будь-якому приміщенні подібного толку. Дівчина плеснула в долоні і зі шпарин повилітали маленькі крилаті створіння. Назвати їх світлячками було б не правильно, з огляду на те, що якщо придивитися – можна було розрізнити їхні обличчя, що нагадували людські, хоча вони і світилися дивним зелено-голубим світлом. Але і феями назвати їх теж було б неправильно, бо у моєму розумінні у фей повинна бути чарівна паличка. Тому я про себе назвав їх «світляками».