ХХІ

***

Просто влетівши в Пущу Водицю ми з Глаксом під’їхали прямо до будиночку та просто ввалившись в подвір’я, щільно закривши за собою ворота. Біс виглянув через ворота та подивився, чи ніхто нас не переслідує.

Я попрямував прямо до джерела сили та став прямо посеред потоку. Глакс же бухнувся на землю посеред двору та розпластав руки і ноги, набувши своєї бісівської подоби.

Рівно тринадцять хвилин я купався в джерелі, і мій чорт-охоронець мені не заважав, мирно лежачи посеред подвір’я. Відчувши відновлення сил, ніби індикатор на телефоні заморгав про заповнення батареї, я вийшов із голубого променя і приліг поруч з бісом.

• І що скажеш, друже? – штурхнув я біса у бік.
• Ти теж це відчув? – глибоко видихнув Глакс.
• Ну, я не знаю, чи те ж саме, що й ти, але… - задумався я. – А що ти відчув?
• Я? Відчув, як з мене старий пердун витягує мою ману…
• Ману?
• Ну, життєві соки, по Вашому… - пояснив біс.
• Щось таке і я відчув… Неприємне відчуття!
• Так а я про що! І я гадаю – у нас будуть проблеми з німаками… а враховуючи, що маг-перевертень в їхній команді… - Глакс закрив очі та глибоко носом втягнув повітря. – Справи наші кепські! Ти сьогодні до мейстра?
• Ну так, я ж казав!
• Ти тоді переговори з ним по цьому питанню, а я підключу свої канали…

Не знаю скільки ми пролежали так на землі мовчки, але сонце піднялося в зеніт і «світило прямо в писок», що навіть із закритими очима було лежати некомфортною. Не змовляючись ми підвелися з бісом і попрямували до наших мотиків.

• Давай заїдемо на офіс… - запропонував Глакс, набувши людської подоби, - глянемо, як там справи, а потім ти поїдеш додому, а я на консультації…
• Які такі ще «консультації»?
• Ромцю, не дуркуй! Ти гадаєш я такі питання буду в інферно обговорювати, де всі мої слова будуть почуті і донесені кому треба?
• Все настільки паршиво?
• Штруббе не маг, але не творіння Няві… Але потойбічного у ньому хоч відбавляй… - проговорив Глакс і одягнув шолом, і далі вже говорив у мікрофон. – У Штруббе на побігеньках маг-перевертень Сороконоженко, який по-любому має в прислужниках мінімум одне творіння інферно… Може воно й зараз навколо нас крутиться… а ми його й не бачимо…
• Паршиво…
• Не те слово, Ромцю! Але я знаю, що робити!

Як і планувалося, заїхавши на офіс і пересвідчившись, що все відбувається за планом, а працівники належним чином виконуються свої обов’язки – ми з Глаксом розпрощалися та роз’їхалися в різні сторони: я додому, а біс в невідомому мені напрямку. Ну й нехай, ввечері потормошу його!

Я ж поїхав додому, де на мою думку, повинен був сумувати Артур. Як виявилося, вдома Артура не було, а коли він відповів на мій дзвінок – шум і галас навколо нього вказував на серйозну гулянку день на Контрактовій. Взявши із сина обіцянку вчасно бути вдома (бо нам ще до мейстра потрібно було сьогодні) я завалився на диван і задумав включив телик. Але коли я перевів очі на екран…

Я вам вже говорив, що телебачення – то зло, особливо коли на тебе з виключеного телевізора дивиться маг-перевертень. Насилу оволодівши своїми емоціями і своїм тілом, яке впало в оціпеніння, я вичав із себе:

• Вітаю пане Сороконоженко! Чим завдячую Вашій увазі!
• Вітаю, Романе! Я хочу вибачитися за поведінку пана Штруббе… Йому, в силу років, важко вже керувати своїми емоціями та діями…
• Важко керувати чим? – підняв я здивовано брови.
• Ну, своїм вампіризмом… - ніби це все в нормі пояснив чорний маг. – Але я не про це! Ви обдумали його пропозицію?
• Змушений взяти паузу, щоб усе обдумати! – випалив на автоматі я.
• Я так і думав! Скільки годин вам потрібно?
• Добродію Альфреде! Не годин! Днів!
• Днів? – картинно здивувався маг.
• Саме так! І відповідь я Вам надам особисто! Не потрібно мучити мій телевізор і травмувати мою психіку!
• Гаразд! – фиркнув Альфред. – Тільки не затягуйте з відповіддю!

На цих словах екран погаснув, а я вже розслабився і почав нишпорити руками по підлозі в пошуках пульта від телевізора, який випав сам із рук, коли… Екран засвітився і на ньому з’явилася моя прабабуся.

• Привіт, внуцю! Бачу ти вже й нерадий своєму щастю!
• Привіт, бабцю! Та як тобі сказати! Щось на мене забагато навалилося! – розвів руками я.
• Довірся бісу, він знає, що робить! Лишній раз не тріпай язиком… - вона приложила вказівного пальця до уст. – А того чорного вискочку… Хоча, сам побачиш! Цілую! Тримайся! Артуру привіт!
• Ок! – підморгнув я їй. – Цілую!

Таки мати таку підтримку – це щось! Таке ве-е-елике ЩОСЬ! Сподіваюся, біс і бабуся, а може й сам Луціюс втрутиться в ситуацію… і настріляє щиглів тому Альфреду. Я втомлено оперся на спинку дивана і провалився в сон.