XX

***

Ми приїхали додому, і поки Ремуальд та Артур, за їхньою ж ініціативою чаклували над приготуванням вечері (не знаю, чи просто готували, чи реально чаклували), я насідав на Глакса:

• Так весь містичний Київ знає що сірий шукає гору для ініціації дами серця? Цікаво, звідки?
• Ти на що натякаєш, Ромцю?
• Ні, я прямо запитав! Я навіть не думав натякати…
• Ну, я лише Кицюні сказав…
• Що ти їй розказав? – з нажимом запитав я.
• Ну, вона запитала, як справи у мого підопічного… Ти ж одинокий, і кожна відмочка мріє привернути твою увагу! А я сказав, що ти закохався, маєш пасію, а зараз ми шукаємо гірку з твого видіння… ну і трохи перерозказав… але без подробиць!
• Але ж ти й патякало! – замахнувся я на біса, але той крутонувся і вже стояв посеред кімнати.
• Ромцю, я чую аромати на кухні! Пішли, перевіримо, як там хлопці…

На кухні робота навіть не кипіла, а йшла о завершення. Без чарів не обійшлося, але страви робилися із звичайних продуктів і з душею, тому, забігаючи на перед, скажу, що все вийшло просто беліссімо! Ну а літаючі ножі, тарілки та інші кухонні начиння мене не дивували, тим більше все було під наглядом Ремуальда.

За тринадцять хвилин ми вчотирьох сиділи за столом та насолоджувалися спагеті та салату у приготуванні мого сина. Було видно, що Артур проголодався, бо тільки очі над його тарілкою світилися щастям. Ми від нього не відступали, і хоч намагалися не поспішати, але наші тарілки швидко були спустошені.

• Так що там за будинок з котами? – порушив тишу я, обтерши губи серветкою. – До речі, Артуре, у тебе талант! Дякую за вечерю!
• На здоров’я, тату! Без Ремуальда нічого б не вийшло…
• Дякую, Артуре за визнання і за вечерю… Але я тобі лише показав як, а душу вкладав ти!
• Досить базікати! – кашлянув Глакс. – Теж красно дякую, Артуре! Продовжуй в тому ж дусі!
• Так що за коти? – повернувся о свого біса-охоронця.
• Та немає що розказувати! У 1909 році за замовленням полковника Федора Ягімосвського архітектор Володимир Безсмертний збудував прибутковий будинок, тепер це на вулиці Гоголівська, 23. Цей будинок вирізнявся серед інших незвичайним оздобленням фасаду: на яскраво-зеленому тлі добре видні численні фігури котів, саме тому й назвали його «Будинком із котами».
• І все? Більше нічого не розкажеш? – здивувався я.
• Ну, прізвище архітектора навіювало інфернальне враження, хоча не такий він і безсмертний був… наша служба охорони ним у будь-якому разі не займалася. Але більшість киян вірили, що в домі живе нечиста сила — чорт, на присутність якого натякає фігура на верхівці фасаду будинку. За іншою версією ця фігура є уособленням Чахлика Невмирущого, а не чорта, а будинок в народі ще називають «Замком Кощія».
• Ого! – присвиснув Артур. – А легенди якісь, пов’язані з тим будинком є?
• Легенди? – задумано біс подивився в стелю. – Легенди є, але вони не такі цікаві, як правда!
• Ось це уже цікаво! І що ж? – я смикнув Глакса за рукав.
• А те, що після революції, чи то пак – жовтневого перевороту в Московії, і поки Київ переходив з рук у руки – там оселилися німці…
• Теж мені, історик! – розсміявся Артур. – Всі знають, що німаки за гетьмана Скоропадського в Києві почувалися я вдома.
• Та не просто німаки, а німаки з ордену некромантів! – підняв біс вказівного пальця в гору.
• Не-кро-ман-тів? – по складам запитав Ремуальд.
• Але ти страхопуд! – зареготав Глакс. – Ну, некромантів… і що?
• Та це ж орден чорних магів… та вони мертвих оживляють… - не вгавав Ремуальд.
• Та це будь-який чорний маг може! – втрутився Артур і зразу знітився. – Ну, майстер так казав…
• Ну, жили собі там некроманти… і що?
• А те, що ми їдемо до них в гості! – підморгнув мій біс-охоронець. – Запрошення від німецької фірми… спрямування гри – фентезійне… будинок – був зайнятий некромантами… На роздуми не наштовхує?
• Ну, завтра буде завтра, а тепер пропоную спати!

Глакс клацнув пальцями, і тарілки полетіли в мийку, самі помилися і поскладалися. Біси попрощалися і зникли. Ми ж Артуром вирішили раніше лягти спати, бо завтра нас чекало тренування.

Зранку я з Артур встали, поснідали, похапали свої сумки та поїхали в зал на тренування. Як і в попередній день тренування Артур задивлявся на фіто-няшок, та навіть намагався фліртувати з ними.

Тренування пролетіло одною секундою… чи тринадцятьма. Ксенія з’явилася як годинник, та ще й не сама, а в компанії Жульки. Ну, не собачки, а саме Юлії, чорнявої ефектної, як люблять говорити львів’яни - кобіти. Тепер однозначно Глакс буде разом з нами ходити на тренування!

Як завжди після тренування ми з Артуром, в компанії Станіслава, який попивав апельсиновий сік, вживали легкий другий сніданок. До нас приєдналися Ксенія з Юлією, яку сама Ксенія представила як свою нову подругу, з якою у неї купа спільних інтересів. Я поцікавився життям-буттям Жульки (не Юлії, а собачати, в образі якої досить часто бачив дівчину) та був ви нагороджений таким поглядом Юлії, що мало не вдавився амерікано, яке чинно попивав після сніданку. Як виявилося, сама собачка Джульєтта почуває себе добре і зараз на сеансі у грумера.