XIX

***

Вдома ми влаштували чоловічий показ мод від Артура. Біси теж вирішили подуркувати, і хоча їм ніхто нічого не купував, проте – вони ж біси! Тому лише я в якості члена журі з табличками балів та три моделі – Артур, Глакс та Ремуальд.

Глакс спочатку пропонував начаклувати бочку пива та наїдків, але я таки вирішив, що натуральна трутка, куплена безпосередньо в магазину таки буде набагато краща, ніж начаклована, хай навіть бісом, якому я повністю довіряю.

Тому ми вчотирьох затарилися по повній і додатково влаштували свято живота. Найбільше дісталось мені, оскільки Артур і біси тільки місцями щось перехоплювали, між дефіле, а я ж то сидів на дивані та наминав смаколики і запивав пивом.

Вкінці дефіле Глакс з Ремуальдом нарядили Артура в королівські шати. Мій син реготав і виглядав дуже задоволеним.

• Гоу-гоу-гоу! Ви мені хлопця геть розбалуєте! – запротестував я.
• Ну так Артур! – реготнув Глакс.
• А Артур – король! – підтакнув Ремуальд.
• Ага! Король Артур! – зареготав мій син. – Півцарства за коня!
• Ще скажи – дракона! – катався по дивану тримаючись за живіт я.
• До речі, щодо драконів… - цілком серйозно проговорив Артур. – Дракони існували? І куди вони поділися?
• Дракони? – задумано сказав Ремуальд. – Особисто не бачив, але знаю, що існували…
• І існують! – поправив його Глакс.
• Це як? – здивувався я.
• Ну от ти наприклад, знав ще недавно, що є біси-охоронці? – реготнув Глакс.
• Я й про звичайних не здогадувався… - підтримав своїм сміхом біса я.
• Ну, так само й з драконами! Тільки вони або в Наві, або в Праві від людей хочаються... але в Києві їх точно немає! Тут і не було по суті ніколи драконів… і бути не могло! От у Кракові…
• Особисто бачив? – здвинув у подиві я брови.
• Ну, можна й так сказати! Дракон, чи як кажуть поляки – Смок Вавельський, не конче любить бісів!
• Не любить? Він живий? Ти про нього в теперішньому часі… - настав час дивуватися Ремуальду.
• Звичайно живий! Рицарів немає, принцес, щоб викрадати – теж! Тому собі живе і тішиться! - продовжив Глакс.
• А що ж він їсть? – не вгавав я.
• Тату, він же магічна істота! З джерела й харчується… - пояснив Артур.
• Ага! Ромцю, який ти не здогадливий! Біля Кракова, коло самої печери джерело б’є! Вже не таке сильне, як наше, але… - підтвердив мій біс-охоронець.

Ми завершили з показом мод і продовжили нашу трапезу, обговорюючи весь відомий нам бестіарій. Як виявилося, усі, ніби-то вигадані, істоти насправді існували, у тому числі – весь слов’янський бестіарій повністю реальний. Глакс пообіцяв познайомити з русалками та нявками, що живуть в околицях Києва. Артур крутив обох бісів на якихось монстрів (ну так сталося, що на відміну від мене моє чадо полюбляло всякі ужастики), але чи то такого не водилося у нас, чи бісам, як і мені зовсім не хотілось бачити гремлінів та горгуль… хоча й тут не все так однознано…

Хто хоч раз бував в Києві – не міг рахувати, що був у Києві, якщо не виконав кілька умов, у тому числі – не відвідав Будинок з химерами. Самих киян це не стосувалося, хоча в ідеалі – самих киян можна було на пальцях порахувати.

Так от, я хоч і корінний киянин в третьому коліні (хоча, як виявилося – може й в тринадцятому) біля будинку з химерами бував не раз… ну тягнуло мене завжди до чогось такого!

Неоготика від Владислава Городецького, збудована більше трохи більше 115  років тому, вражала та продовжує вражати не самим стилем архітектури, а в першу чергу скульптурними прикрасами: тваринами наземними та підводними, міфічні істоти. Так от по словам бісів – бетонні скульптури на будинку з химерами зовсім не бетонні, а живі та скуті магією одного з магів Києва, який на замовлення Городецького (бо той дуже хотів випендритися, але не знав як) відловив і зачарував звірів та міфічних істот, які архітектор розмістив на буинку. При цьому, зі слів бісів, маг був ще той партач і деякі горгульї в час повного місяця втікали з будинку і робили шкоду в місті, поки вже білі маги спільно не наклали відповідне закляття, хоча якраз строком на 100 років (все в тих білих не як людей – чого не на тисячу?), які повинні були завершитися чи от-от, чи ближчий рік-півтора… біси точно не знали.

До чого це я? Та ні, просто так… просто в голову той факт, що я сірий маг – мені вже вклалося, а от те, що цей світ навіть триєдиний – поки не вкладається.

Вляглися ми спати після тривалих сперечань, далеко за північ. Ремуальда пробило розказувати анекдоти, і робив він це мало не професійно із завзяттям затятого стенда пера. Ну і назвати те, що ми з Артуром лягли спати,а Глакс забрав Артурового біса-охоронця на кухню, щоб той продовжувати розповідати анекдоти, а сам продовжив іржати як кінь із цих анекдотів… поки я не гаркнув і два біси не зникли,а ми із сином спокійно не заснули.

Сказати, що ніч була спокійна особисто мені було важко. Хтось вірить у пророчі сни? От і я би не вірив, якби мій сон не був настільки реалістичним і не вказував на напрямок мого руху.