XIV

***

Телебачення це зло! Ну відверто… Хоча, напевно я не перший, хто зробив такі висновки. Але поясню чому!

Звичайно, коли наше «Динамо» грає в Європі, а ти не можеш поїхати в ту Європу через ряд факторів, у тому числі пандемію чи ще чогось, то телевізор – це єдиний порятунок. Інша справа коли хлопці ганяють м’яча вдома – це драйв не замінити нічим.

Згоден, переглянути новини чи якийсь класний фільм по третьому колу (але таких майже немає, принаймні у мене) – теж варіант. Але не вилізати з телевізора днями? Дивитися мелодрами паршивенького змісту і будувати своє життя за їхніми принципами? Та ще й вчити життя інших, бо «так люди живуть, кіно поганого не покаже…».

Саме з таких людей моя, «слава богу вже давно колишня теща». Саме тому й шлюб мій з Гануською розпався, бо жили зовсім не так, як це було показано в сльозливих мелодрамах. Та що вже там! Хоча, відносини з Гануською та сином у мене залишилися добрі… брешу! Із сином останнім часом – чудові, не дивлячись на всі намагання моєї «слава богу вже давно колишньої тещі».

Але пробачте, я відволікся. Після візиту такого шанованого, скільки й неочікуваного, гостя я реально впав в ступор. Ні, у бізнесі боротьба за клієнта передбачає і такі нестандарті ходи. Той факт, що я сірий маг став відомий широкому загалу взагалі нещодавно, а саме ні зо два. А те, що сірим опікуються біси – я так розумію неабияк псує репутацію конкурентів у білих пелеринах.

Наскільки мені вдалося зрозуміти, то по своїй природі біси капосні, але не злостиві, а все зло роблять люди. Тут поневолі згадується легенда, за якою чоловік прив’язав коня, але той дуже хотів пити і тягнувся о калюжі. От і біс, який йшов повз – відв’язав коня, який напившись – зайшов у чужий город і поласував городиною, за що ображений ґазда вбив коня, а власник коня – вбив ґазду. Там потім була черговіст вбивств та насилля, але в кінці бог призвав біса і запитав «Навіщо той таке натворив?». «Що я натворив?» - запитав біс. – «Я лише дав коню змогу напитися, решта зла творили люди!».

Так, знову я вас відвожу в сторону. Так от, сиджу я в глибокій прострації, в одному рушнику на бедрах, аж тут моя плазма сама включається, і з екрана на мене дивиться миловидна жіночка років десь недалеко на п’ятдесят. Напевно була дуже вродлива і весела в молодості, а легкі зморшки лише надавали їй додаткового шарму.

• Привіт, онучку! – почулося з екрану.
• Ем… - тільки й промичав я і машинально прикрив свої ноги пледом.
• Ну-ну, чого ти знітився! – мило посміхнулася вона.
• Ба… бабусю!
• Ну так, це я! – сказала жінка з екрану. – Вибач, раніше все ніяк не вдавалося, та й ти був не готовий.
• А тепер готовий?
• А тепер – діватися вже нікуди! Тут темні хмари чомусь згущаються над тобою і твоїм бісом-охоронцем…
• Ти про конкуруючу фірму? Так я їм відмовив…
• Справа не лише в них, але і в них зокрема… Ти вже знаєш, хто така твоя Ксенія?
• Все то ти знаєш, бабусю!
• Ти забув хто я? – екран замиготів, образи кілька разів мінялися, то на мене дивилася страшна відьма, то знову мила бабуся.
• Так що там з Ксенією? – зніяковіло розвів я руками.
• Ну, відьма вона… і чорна відьма… що не типово для таких жінок! – занепокоєно здихнула бабуся. – Тому й нагляд за нею такий! Тому й не варто тобі з нею зустрічатися!
• Так я що?
• Внуцю... Не бреши! Знаю, що закохався! Та ти сірий! І на мій жаль – слабкий сірий! Пройди навчання в мейстра! Тоді й поговоримо… Все, бувай! Цілую! – екран замиготів, а тоді включився знову. – Доля написана на скрижалях, але її можна змінити!
• Тиць-тудиць, голубині яйця… - тільки й вимовив я.

Ну, ситуація складалась так, що недотримати слова я не міг, а тому з Ксенією зустрінуся. Потім щось вигадаю, щоб на час навчання не бачитись… Хоча, як бути із залом? Ну, бачитися в залі, це не ходити на побачення… Та й взагалі, чого це я сам тут соплі жую? Я вовк-одинак… Хоча й вовку вовчиця потрібна! Заплутався я…

Машинально відкривши банку пива в три ковтка я її осушив. Раптом загуло і закрутилося, як посеред кімнати, як чорт із табакерки… хоча чого як… тут тільки табакерки і не вистарчало… з’явився Глакс, і заверещав:

• Що я тобі зараз розкажу! Ой, добре, що сидиш! Так от…
• До тебе навідувалася Джульєтта? Ксенія – чорна відьма? Нам капець? – байдуже проговорив я скоромовку.
• Звідки? – кліпаючи баньками витаращився на мене біс. – Як?
• Фірма віники не в’яже! Фірма віники – плете!
• Ага, що скажи – контора пише…
• Пише, ще й як… - і я розказав йому з того моменту, як на мене налетіла Джульєтта.

Ну, як ви й здогадалися напевно, Джульєтта – це саме та собачка, з якою гуляла в вечір першої зустрічі Ксенія, і вона саме та чорнява дівчина, яка налетіла на мене коло офісу. Як я це зрозумів? Елементарно, Ватсоне! Складемо логічний ланцюжок подій зі мною та схвильованість Глакса, додамо слова бабусі – і отримаємо логічне умозаключення, що нікому іншому до Глакса навідуватися просто не було змісту.

• Слів нема, одні емоції! – вислухавши мене підвів підсумки біс. – І що робитимемо?
• Ти скажи, що Жулька тобі насплітала!
• Сказала триматися нам вдвох подалі від твоє Ксенії...
• З чого ви всі вирішили, що вона моя?
• Ой, Ромцю! По тобі все видно! У тебе на лобі пише – Рома + Леся…  Ксенія = Любов… - зареготав Глакс.
• Добре! А як не будемо триматися подалі…
• Файна та Жулька, скажу я тобі, Ромцю! Але вредна, як «тринайцять бісів»!
• Бісам нічого людське не чуже? Ти теж закохався? – настала вже моя черга реготати.
• Так от вредна, вродлива і небезпечна!
• Але ми все переборемо і всіх переможемо! – стукнув я біса по дружньому в плече. – Що там в офісі?