ХІІІ

***

Проскочивши на швидкості Антоновича на Либідській я вискочив на Дружби народів, там за тринадцять хвилин я уже був на Вибудичах, і, покружлявши трохи, я уже був на Лисій горі.

Я поставив свого байка трохи поодаль стежки на саму гору і подався наверх. Підйом був досить крутий, а після сьогоднішніх ранкових навантажень – на рівні підкорення Евересту.

Піднявшись на гору я озирнувся. Нічого потустороннього помітно не було, хоча моя підсвідомість говорила, що реальність оманлива. Проте, ніяких тобі капищ, пентаграм чи інших відьомським символів чи атрибутів я не бачив. Я підняв праву руку із зеленооким на вказівному пальці і підсвідомо наказав персню сканувати місцевість на наявність будь-чого живого чи неживого, яке жило своїм іншим життям. Якраз таке й надибав мій перстень.

• Одкіль такий шустрий будеш? – почувся хриплячий голос з зарослів, що обрамляли вершину Лисої гори.
• Хто ти? Покажись! – наказав я.
• Ну, сам хотів! Я лише хотіла з’ясувати… - із зарослів показалася згорблена фігура в чорному балахоні, із під якої виднілися кістляві, жовтого кольору кисті рук.
• Хто ти?
• Забагато запитань, юначе! Я Карга, хранительниця цього пагорбу…
• А я Роман, сірий маг, правнук… - лише й встиг сказати я, але був перерваний Каргою.
• Невже? Правнук самої… Луційосове їй царство! – крехтячи Карга посунула в мою сторону. – Дай мені на тебе подивитися.

Кістлява рука піймала мене за руку і потягнула вниз. Іншою рукою Карга скинула капюшон і в мої очі почали вглядатися вицвівши жовті очі старої відьми. Вона щось ледве шевелила губами, а тоді, відпустивши мою руку, накинула назад капюшон і попрямувала назад в свої хащі.

• І як це розуміти? – запитав я.
• А так і розумій, юначе! – про крехтіла Карга. – Що мені треба, я побачила…
• А пані не хоче поділитися побаченим?
• Воно тобі не треба! Твоя доля написана на скрижалях… Займайся тим, за чим прийшов… І не тривож мене даремно…

Стара сховалася в хащах, а я стояв ошелешений. Із ступору мене вивів зеленоокий, який нагрівся у мене на пальці, я зойкнув, і тоді перстень заговорив:

• Господарю, ти твориш магію на рівні підсвідомості! З одного боку це просто чудово, а зі знаннями що дали тобі бабуськи – і подавна! Але тобі потрібен наставник…
• Так ти стань ним!
• Ні, господарю, не можу! Я твоя власність! Тобі треба справжній маг!
• Так де ж його найти? – знизав я плечима.
• Ну, тут і знайти! – знущальницьки прозвучав голос персня
• Вона? – показав я рукою в напрямку хащів.
• Господарю, ти реально головою ніде сильно не прикладався? – глузував з мене зеленоокий. – Тут портал! Гаразд, довго пояснювати! Хай мейстер пояснює, це не моя справа! Наведи мною на центр галявини і малюй вісімки, схиляючи їх в сторону проти годинникової стрілки.

Сказати, що я був обурений відношенням зеленоокого до мене – це нічого не сказати. Проте вирішив не сперечатися, а виконати його настанови. Я підняв праву руку із перснем на вказівному пальці на центр галявини і почав виписувати вісімки, схиляючи їх проти годинникової стрілки. Відверто кажучи – не легке це заняття, і моя рука стомилася десь на тринадцятій вісімці, а всього їх я вимальовував тридцять дев’ять, поки в центрі галявини не засвітилася яскрава точка, а потім і не відкрився портал повністю.

• Ну, господарю, вперед!
• Ти впевнений? – недовірливо запитав я.
• Так!

Діватися було нікуди, тому я швидким кроком я направився до порталу, потім несміливо зробив один крок, за ним другий і ось я… А справді, де я? Рівний майданчик на якомусь гірському плато. Здається це місце - дуже високо, або тут просто хмари тут низько літають. В метрах десяти далі – рівний майданчик закінчувався горою, вершина якої губилася в хмарах. В цій горі була печера, на порозі якої стояв старенький чоловічок, згорблений, з посохом, вищим за нього.

Раптом дідок піднявся у повітрі, десь на півметра, і по повітрю поплив до мене. Підійшовши… перепрошую… підливши до мене в притул – підійнявся так, що його очі порівнялися з моїми і грубим басом проговорив:

• Новий неук хоче стати магом? Хто просить за неука?

Я остовпів не знаючи, що відповісти, і як звертатися до дідка, коли в моїй голові прозвучав голос зеленоокого: «Не мовчи, бо заробиш від мейстра! Звертайся до нього майстер, і розкажи все як є!».

• Вибачте, мейстре, за мою зухвалість і те, що потурбував Вас! - почав я. Мене звати – Роман, і я сірий, ем, маг, з Києва… Тільки я зовсім не маг! Навчіть мене будь ласка, як стати магом…
• То ти той сірий, про якого шумить все Луційосове царство? Правнук самої?!
• Так мейстре! Але як ним бути і що потрібно робити – ніхто пояснити не може… або не хоче!
• Гаразд! Тільки через дружбу з твоєю прабабкою – я візьмусь ща твоє навчання! Ціна – 100 золотих дукатів! Курс – тиждень! Навчання – опівночі! – пробасив дідок.
• Мейстре, але як мені тут поночі приїжджати?
• Але неук! Портал ти можеш відкривати де завгодно і коли завгодно! Навіть зі своєї убогої комірчини на поверсі! Чекатиму о півночі! – сказав дідок і клацнув пальцями. – До зустрічі!