ХІІ

***

Як я заснув – пригадати я не міг. Цілу ніч снилася маячня під час якої я був учасником відьомських шабашів на трьох Лисих горам з Києві. І на кожному шабаші мене не просто приймали за свого, але відверто поглядали з повагою та пересторогою. Проте, чи був це я чи якийсь інший відьмак – мені важко сказати, бо свого обличчя уві сні я не бачив.

Із сну мене витягнув будильник, якимось дивним чином наведений на тринадцять хвилин на шосту. Хочу чого тут дивного, крмі того, що будильник я не заводив.

• Так! – сам до себе промовив я. – Хтось обіцяв від сьогодні скористатися абонементом в зал? І цей хтось – Ви, пане Романе!

Я прийняв душ, схопив сумку (яка о речі дивним чином була зібрана і у ній лежало все необхідне), і гайнув на вулицю, де всівшись на байк крикнув «Дякую, Глаксе!», завів мотор і полетів в зал. Звичайно, можна було б і пішки пройтися три квартали, та все таки, понти – вони такі понти!

За лічені хвилині, і не подумайте, не тринадцять, хоча, я більш ніж впевнений, що в кінці було 13 секунд і тринадцять сотих секунди, я був перед фітнес-залом. Поважною ходою я увійшов у будівлю, не мене відразу привітно зустріла фіто-няшка, які я пред’явив свій абонемент.

• Пане Романе! Вітаю! Ми Вас так чекали! Ви на ВІП-клієнт! Ваш тренер очікує Вас… - защебетала фіто-няшка.
• Дякую! – лише й сказав я, переборовши хвилювання.

Далі було ще цікавіше! Поки я переодягався, у роздягальню увійшло ВОНО! Це інакше не назвати! Хто ти, монстре? Гора м’язів, на голову вища за мене підійшла до мене, мило, якщо так можна сказати, вишкірилася та простягнувши руку сказала:

• Романе? Я Станіслав, Ваш тренер! Радий знайомству…
• Навзаєм! – усміхнувся я і потис руку, моя рука попала в лещата і я мало жалісливо не пискнув.
• Перевдягайтеся, очікую Вас в залі! – сказала гора м’язів і повернувшись на п’ятках попрямувала від мене.

Я потер руку, подмухав на неї, і лише тоді завершив процес перевдягання. Взявши свою флягу з водою, яка була наповнена (дивно, я не готувався зовсім, але у сумці лежало геть усе необхідне) смачною водою я попрямував в зал.

Гадаю, лишнім буде розповідати Вам про моє перше тренування в залі. Мало того, що це було перше тренування за кілька років, хоча я себе й не запустив так, щоб сильно, і руханку робив щодня… так ще й тренер Станіслав! Напевно саме такі люди знущалися із відьмаків у середні віки…

З мене зійшло вісім потів… Я чотири кола пройшов усі тренажери та снаряди, жодного разу не поскаржившись. Хоча й відчував, що мої сили закінчуються і моє тіло працює на межі своїх можливостей. Під час коротких відпочинів Станіслав плескав мене по плечі і підбадьорював, а я лише усміхався йому у відповідь, бо лише на це вистарчало сил.

Але коли у зал увійшла вона, у мене ніби відкрилося друге дихання. Вчорашня білявка, і без собачки. Тренувальний костюм підкреслював її витончену фігуру, волосся було скручено в гульку. Як і я, дівчина працювала з тренером і відверто отримувала задоволення від процесу, на відміну від мене.

Хоча, коли я зайшов на п’яте коло – в очах тренера-гори я реально побачив повагу. Білявка ж помітивши мене, мило усміхнулася та помахала рукою. Я ж у відповідь просто підійняв руку в знак привітання та продовжив заняття: як казав мій друг Шура, той ще ловелас скажу вам, найкращий спосіб привернути увагу жінки – відверто ігнорувати її.

Ну і бачили би ви погляд Станіслава, коли я зайшов на шосте коло. Останнє коло на цей день, хоча я відчував, що воно може стати останнім у мене в житті. Коли я по завершенню тренування з душу став на ваги – вони показали незвичні для мене цифри, чим я був приємно здивований.

• Пане Романе, Ви мене відверто вразили! – підійшов Станіслав і потис мені руку. – Такими темпами результат не змісить себе чекати! До речі, який результат Ви бажаєте? Ми так і не обговорили…
• Хочу підтримувати себе в формі! – усміхнувся я.
• Так ви й так у формі, тільки десь прибрали лишнього, але…
• А ще хочу сина до Вас привести та відновити тренування у якихось єдиноборствах.
• Ну, це з Іринкою… Хоча, знаєте, я сам переговорю! Коли Вас чекати… - вислужувався тренер-гора м’язів.
• Ну, я готовий хоч завтра… - знизав я плечима, - але ви тренер, і вам вирішувати!
• Дійсно, завтра не варто! Сьогодні у нас вівторок, то ж чекатиму Вас у четвер…. Теж зранку?
• Ні, давайте ввечорі! Четвер будемо щовечора, гаразд?
• Чудово! Чекатиму Вас!

Я ж вийшов у холл, де присівши за столик замовив каву, тост і апельсиновий сік. Ви скажете – кава після тренування? Дурню, ласти склеїш… але то ви не мали Станіслава за тренера! Тепер мені нічого не страшно!

• Перепрошую! Дозволите? – з думок ні про що вивів мене приємний голос і я підвівши голову побачив білявку. – Ми не знайомі? Ксенія!

Дівчина мило посміхнулася і протягнула руку, я підскочив як ушпарений, взяв її руку і поцілував, потім відсунув стілець і допоміг сісти.

• Дуже приємно, Ксеніє, я – Роман.
• Ніколи Вас тут не бачила… - мило усміхнулася дівчина.
• Так, давно мене тут не було… Але тепер буду регулярно…
• Я хочу попросити вибачення за вчорашній інцидент! В мою Джульєтту ніби який біс вселився! Вона ніколи до котиків не мала справи… - дівчина мило опустила очі.