ХІ

***

Я маю витрачати гроші, власні, на витребеньки біса? Тільки тому, що він навчатиме мене чарам? Та ні, то я так просто вам жаліюся, а сам теж люблю пивасик і піццу, від чого мої форми не вражають… Гаразд, від завтра, вирішено – використаю подарунок Глакса – абонемент в зал. Та це буде завтра, а сьогодні – чарування!

Я зайшов у гастрономчик, взяв дві спайки пива… одну для себе, другу для біса… бо за тим пив оманом я залишуся не солоно хлебавши, а чари, на сухо не йдуть! Це було друге правило Глакса щодо чарів. Нічого солоного не брав, бо пої нирочки певно вже давно сказали привіт, і з’ївши навіть півпачки ковбаски чи рибки (хоча, яка там рибка) – моя внутрішня рибка шукає акваріум! Скільки я тоді води випиваю порахувати важко…

Так за третім правилом чорта-охоронця – чари на голодний шлунок, пиво на вітер! Швидше за все він не придумав на ходу, але попросив замовити ту ж піццу, що було на моє день народження, бо видно вона йому зайшла. Також біс обнаглів і «Київського торта» попросив, але на моє щастя – свіжого не виявилося. Ні, я не жадібний, але відверто почав переживати вже не лише за свою фігуру, але й фігуру та статуру свого охоронця.

Отак затарившись, навіть піццу підвезли до під’їзду якраз, коли я вже доходив додому, я з бісом у вигляді кошеняти за пазухою ввалилися в квартиру. Я вирішив прийняти душ, а Глакс матеріалізувавшись почав розставляти наїдки.

• Ромцю, ти на мене образився? – запитав біс, коли я вийшов з душу.
• Чого ти так вирішив? Ні, звичайно!
• А чого ти моїм подарунком не користаєш? – біс тицьнув пальцем в моє пузо і заіржав.
• А ніби час був? Ми весь день каталися! Ти ніби не зі мною був… - ображенно картинно надувся я. – Завтра я в зал! От зі самого ранечку…
• Побачимо, побачимо… - реготнув Глакс, і припрошуючи показав рукою до столу: - Прошу, пане Романе!
• Ой, ви дуже люб’язні, пане Глаксе! – підіграв бісу я, але таки накинув на себе шорти та майку, бо не гоже голяка до столу сідати, навіть якщо й не зовсім, а всім байдуже.

Ми приговорили піццу, запивши її двома банками пивасика, і Глакс задоволено розвалився на диванчику, погладжуючи пузиком.

• Глаксе, три твоїх правила щодо чарі – виконано! Давай чарувати! – обурився я.
• Так чаруй, я тут до чого? – вишкірився біс. – Тим більше, у тебе є зеленоокий!
• Ти на зеленоокого не кивай, ти давай за чари без девайсів… із перснем вже я якось сам!
• Вау! Слова не хлопчика, а мужа! – реготнув біс і піднявся з дивана.
• Не паяцуй! – гаркнув я.
• Добре, добре! – сказав Глакс, потім сотворив руками якісь фігури і зі стелі йому впала товстенна книга. – Містичні дивовижі!
• Це що? – здивовано запитав я.
• Це посібник від твоєї прабабки… - сказав чорт і розгорнув книгу і поклав її на столі. – Ходи сюди!

Дарма я це зробив! Ну на перший погляд – дарма… Як потім виявилося, завжди і повсякчас, все що не робиться – на краще! Ну а чорт-охоронець апріорі не може нашкодити своєму підшефному.

Тільки я наблизився, до Глакса, той вхопив мене своєю лапищею за потилицю, і що було сили шуранув мою голову об книгу, товстенну книгу… я гадав, моєму фейсу – гаплик! Як виявилося – ні! І не об книгу, а в книгу – моя голова пірнула в саму книгу, і я завмер…

Сказати, що я був здивований – не сказати нічого! Бракувало, можливо, лише рожевих єдинорогів і блакитних мавпенят… А так – чисто казка! Я не це все роздивлявся, коли відчув, що з того боку книги мене хтось взяв за ноги (кому, як не Глаксу це бути), і просто нахабним чином просто впихує в книгу. Далі я просто полетів донизу…

Впасти мені не довелося. Десь в метрі над землею я зупинився, піді мною виросла парта зі стільцем, мене перевернуло в повітрі і всадило на стільці. Взагалі я не встиг навіть злякатися. Це як стрибок з парашутом з інструктором, але без інструктора.

Я роздивився навкруги. Це була якась дивна галявина, зі смарагдовою травою, яку оточувати височезні дерева. Поодаль виднілося море чи озеро… швидше за все море, його шелест об каміння ні з чим не сплутати. Ще далі в голубій димці – гори! Куди це я потрапив?

Під дошкою шкільною, чомусь я вирішив, що це вона, але тут і другого не дано, росли якість дивні гриби, які в одну мить зарухалися із них виросли три бабуськи, невисокого зросту і поморщені, як старі печериці.

• Доброго вечору, Романе! – привіталася бабуська, що стояла в центрі. – Через недолугість твого чорта-охоронця у нас надто мало часу на твоє навчання…
• Але хто ви? – здивовано запитав я.
• Ми? – мало не в один голос запитали бабуськи. – Це біс тобі і цього не сказав? Луційосове царство, ну от чому так завжди…
• Ну, може й казав, але я й уваги не звернув! – спробував я вигородити свого чорта-охоронця.
• Юначе, не брешіть! Брехню ми чуємо здалеку! – гаркнула середульша бабська. - Ми відьомські спогади, записи, пам’ятки… їхні вчителі! Ми вчили твою прабабусю і ще кілька поколінь до неї… у нас скриті спогади усіх, хто володів цією книгою!
• ?? – запитально подивився я на бабусьок?
• Що не зрозуміло – ми духи відьомської книги! – знову мало не в голос сказали бабуськи.
• От тепер зрозуміло! – витер лоба я. – Мені б, вельмишановні пані, магії навчитися… Чарувати, так би новими! А то мене тут новим сірим визнали, а я хіба тільки кольором зійти можу, та й то не конче…
• Так а ми про що? – вже лагідніше запитала середульша бабська. – Шкода, часу мало, і замість навчання і практики – доведеться до чар вдаватися! Ох і оберуся я до Глаксика твого свого часу!
• А може не треба? – сконфужен запитав я.
• Треба, Федю! Ой, Романе! Треба! – засміялися ба бульки.
• Дивився сюди і не відводь очей. – включилася в розмову бабська, що стояла зліва. – Ми зараз будемо в твою голову знання закачувати!