Х

***

По зустрічі із духами міста я сидів ще якісь півгодини в задумі. Ні, ну здавалось би, що тут важкого – тримати баланс у собі, цим самим підтримуючи баланс у Києві та цілому світі. Ще в Києві, воно зрозуміло, але щоб брати на себе відповідальність за цілий світ?

Відкритим питанням залишалося у тому, хто допомагатиме підтримувати цей баланс. Виявляється, мій чорт-охоронець, це такий собі додаток до мене, і реального впливу не мав та не матиме. Хоча цей додаток мені все більше подобався, незважаючи на усі його вибрики та каверзи… він все таки біс, чи як?

Іншим питанням залишалося навчання магії. Усі твердять про наявність у мене хисту до магії, але хто її навчатиме? А сірий-маг самоучка – горе в сім’ї… Он, навіть Гаррі Поттер в школі магів учився, чи де там… Та у то з малку! У мені – вже третій раз по тринадцять…

• Глаксе! – вийшов я із трансу. – Два питання…
• Га! – біс відірвався від телефона... ти ба, не тільки людей ця зараза вчепилася, але й потустороннього світу. – Вільна каса!
• Не дуркуй!
• Кажи, Ромцю! – реготнув чорт-охоронець.
• Перше – хто мене може по експрес-методу навчити магії?..
• Хто-хто? Ілона Давидова! – зареготав біс.
• Я серйозно! – нахмурив брови я.
• Ну, є варіанти… Друге питання?
• Я обіцяв до малого заїхати…
• Так поїхали! Тільки одне «але»…
• Яке вже «але»? – важко здихнув я.
• Ну, я цілий день тримаю ілюзію, і тут і там… короче, сили майже все… - сказав Глакс і перетворився на кошеня, і потерся коло моєї ноги. – Одним словом, я буду коло тебе, як і було обіцяно, але сили мені потрібно відновити!
• Може пивця?
• А потім «поліцайцям» ще ілюзію творити? – реготнуло кошеня і стрибнуло мені на коліно. – Поїхали! А пивця вже вдома потягнемо!
• А твій залізний кінь? – кивнув я в сторону байків.
• Чи я не біс? Ромцю, не тупи!

Я запхав кошеня за пазуху, всівся на байк і мотор заревів. Обідня спека вже спала, але вечірня прохолода ще не дала про себе знати. Всього-то тринадцять хвилин сьомої!

На Оболонь їхати було саме задоволення. Вітер в обличчя, швидкість, навіювання між автівками. До свого мотика я вже звик і тепер вишивав із ним по дорозі, ніби злившись. Проскочивши Гаванський міст через голосовий додаток набрав номер Артура.

• Алло! – почулося в трубці.
• Привіт, сину! Як і обіцяв, їду до тебе… Де ти?
• Та я тут, у Дрімі другому з пацанами…
• То вийди на стоянку, хвилин за тринадцять…
• Ок, тату!

Щоб уявити мого сина, треба знати мене. Він моя копія, тільки покращена. Якщо мій батько в силу обставин не конче займався мною, то в свого сина я вкладав душу. І тепер це здорове-е-ене дитятко, під метр-дев’яносто зросту, широке в плечах, підкачане. І ще оця мода у молоді на чуби… Ні, у його віці і я такий був, але потім себе запустив! І навіть чуб у мене був.

Тепер згадайте мультик, ще радянський, де вовк вклав телятко і з нього виріс чималенький бичок. Згадали? А тепер уявіть як такий «бичок» виходить на стоянку і у нього відвисає щелепа при виді татка, який тотально змінив імідж, сидить на байку, а з-за пазухи у нього визирає чорне кошеня, і яке тобі нахабно піморгує. У нього тільки й вистарчило слів, що й сказати: «Тато?».

• Чого ти як не рідний? – зліз я з байку, посадив Глакса в образі кошеняти у сідло байка і попрямував до сина. То й же продовжував стояти з відкритим ротом, і лише мої обійми вивели його зі ступору.
• Це бомба! – сказав Артур і побіг до байка, скуйовдив чумазу голову Глакса і почав гладити мотика, ніби то була жива істота.
• Йдемо, десь посидимо, поговоримо… - намагався я відволікти сина, але було марно. – Чи прокатаємося на Київське море?
• Прокатаємося? Авжеж!
• Тоді сідай! – сказав я подавши йому шолом… при цьому у малого якого не виникло питання, звідки взявся другий. Я засунув біса за пазуху (зразу згадується фраза – носити чорта за пазухою), завів мотика і ми полетіли. – Ну як тобі?
• Супер, тату! – почулися захоплені слова Артура. – Ти крутий! Ти би бачив очі моїх друзів, коли ми від’їжджали!
• Напевно такі ж, як у тебе, коли ти мене побачив! – засміявся я. – Тепер ти теж крутий!
• А то! Але звідки це все, тату? І цей новий імідж?
• Всьому свій час, сину! – сказав я і додав газу.

Ми проскочили Оболонь за лічені хвилини, а ще через тринадцять хвилин – уже виїжджали з Вишгорода, а там уже і Київське море. Я зупинився біля магазину і купив два мохіто, щоб посидіти.

• Що там у тебе з твоїми жінками? – запитав я, коли ми вже всілися на березі, після невеличкої паузи, попиваючи мохіто.
• А то ти не знаєш?
• Кажуть, що ти куриш, пізно приходиш…
• Тату, а ти інакший був? – подивився на мене Артур. – Тільки не кажи мені про інші часи… І до речі, те що мама занюхала – я не курив!
• Ну, я тобі вірю, але тим не менш…
• А можна я на літо до тебе переїду? Хоч до кінця літа? – прохально подивився на мене син. Тим часом з-за пазухи визирнув Глакс і м’якнув. Артур скуйовдив його голову.
• «В принципі я не проти…» - почувся у мене в голові голос біса, - «…але через тиждень!»
• Добре, але з наступних вихідних? Гаразд? Бо мені треба вирішити деякі питання по роботі…
• Супер! – Артур обійняв мене і стис в своїх обіймах. – Я маму перед фактом поставлю!
• Думаєш? – реготнув я. – Вони тебе настільки допекли?.. але то таки матір!
• Тату, не починай!
• «Тут моя картотека каже, що пацану 16, і роджений він 13 числа, і ти з ним не живеш роки чотири…» - почувся знову у мене в голові голос біса, - «…Запитай у нього, чи нічого дивного з ним не ставалося в його день народження…»
• Та нічого з ним не ставалося! Я з ним був у його день народження… Чи я би не помітив… - сказав я в нікуди і Артур подивився на мене округленими очима.
• Тату? Ти чого?
• Слухай, Глаксе, матеріалізуйся! – рявкнув я. – Він таки мій син, і пра-пра-правнук…