VІІ

***

• Ромчику, Ромчику! – я відкинув телефон від вуха спросоння і ввімкнув гучномовець.

Так верещати могла лише моя колишня і тільки тоді, коли в неї була повна срака. Останні роки її особиста срака була ще та срака, але мені такі жінки не подобалися. В цілому моя Гануська була чудова жінка, хоч і завищеної самооцінки. Цю завищену самооцінку їй навіювала її мамуся, моя, слава богу вже колишня, теща.

Любов Іванівна, моя, слава богу вже колишня теща, не дай вам чорт-охоронець таку зустріти, давно не злюбила мене, проте вкінець розрушити мою з Гануською сім’ю їй вдалося лише минулого року. Про це творіння пекла, хоча після знайомства з Глаксом, його тіткою та деякими жителями київського відьмацького андеграунду я якось у цьому вже маю сумніви – можливо трохи згодом. А от моя Гануська продовжувала час від часу напрягати мене дибільнуватими запитаннями та завданнями, особливо, якщо це стосувалося нашого сина – Артура, який теж, до речі, був роджений тринадцятого числа.

При цьому, виїдати мій мозок десертною ложечкою з приводу того, що мій син – моя копія, було улюбленим заняттям моєї Гануськи. Не виключаю того, що це робилося за прямого науськування улюбленої мамусі Гануськи, але й моє чадо, яке перебувало в підлітковому віці – підливало масла у вогонь. А після недавнього знайомства із своїм чортом-охоронцем я взагалі задався питанням, що за біс у мого Артура на плечі сидить.

• Привіт, Ганусю! Чого верещиш? – врешті подав голос я.
• Ромчику! Ром-чи-ку! Артур знову курив учора! Прийшов увесь прокурений, ще й із запахом спиртного!
• Ну а я тут до чого? Я вже не курю роки зо два… це ж не заважає тобі постійно мене цькувати тим, що я курив…
• Ромчику! Він у свої 16 пиво п’є! Весь у тебе…
• Чи не твоя мамуся йому з шести років пивця підливала? А зараз знову я винен!
• Ось бачиш? Бачиш? Знову ти все заперечуєш!
• Добре! Вгамуйся, після роботи виловлю його і переговорю!
• Я сподіваюся! Цьомки!

У мене стійке враження, що вона б не проти повернутися до мене. Тільки от мене ніхто не питає, чи я цього хотів би, чорт його забирай! Апропо, де це мій чорт-охоронець? Невже його таки керівництво розіп’яло на хресті?

Я подивився на годинник, який показував опів на сьому. І не спиться ж моїй Ганусці. Певно дійсно Артур допік.

Переборовши небажання я таки встав, зробив руханку, упав на підлогу, віджався 20 разів, потім згадав, що це не правильно і дожав ще 19. Потім пішов поголитися, але вже стоячи перед дзеркалом та потираючи свою бороду згадав, що я з цією бородою виглядаю мужніше та привабливіше, тому просто умив обличчя, причесав свою бороду і пішов готувати сніданок.

«Так, треба зменшити кількість вуглеводнім…» - подумав я помацавши свій живіт і поставив варитися кашку та сосиски (не дивуйтеся, саме одночасно, так як ви і подумали; у одинаків так прийнято для економії часу та посуду). Поруч поставив варитися каву. Одним словом, звичайний ранок відьмака-одинака.

Поки готувався сніданок, вирішив набрати Артура. Взяв телефон, клацнув номер швидкого набору і в телефоні роздалися гудки, а потім заспаний голос мого сина:

• Алло!
• Привіт, сину! Що там знову не так у твоєму житті?
• Тату? В таку рань? Вже мамуня нажалілася?
• Давай, я ввечері підскочу до тебе, потеревенимо…
• Давай… Ще надто рано! Співчуваю тобі, тату…

В телефоні роздалися короткі гудки. Ну, мій Артур, під впливом жіноцтва та літньої спеки розлінився по саме нікуди. Хоча, що вже говорити про нього, якщо й я себе запустив. До речі, біс же мені абонемент в зал подарував. Треба буде й для Артура вициганити! Глакс мені й так ще цілу купу подарунків винен.

• Глаксе! Гла-а-а-аксе! – крикнув я, але відповіді не послідувало.

Ну, робити було нічого. Якщо не з’явився – значить зайнятий. Я накрив собі на стіл сніданок, поснідав, потім почистив зуби і почав збиратися до праці.

Ще в п’ятницю я запланував заїхати на офіс, де я востаннє був ще в четвер та відверто ігнорував дзвінки від працівників та їх намагання привітати мене з днем народження всю п’ятницю. Я чудово розумів, що вони приготувалися мене привітати, і відкараскатися від цього буде важко. До того ж потрібно було заїхати до двох контрагентів, які, як на зло сиділи на різних берегах славного діда Дніпра, тому сьогодні моєму «Фольцу» доведеться почмихати київськими пробками.

Я одягнув джинси і однотонну сорочку, начепив лаковані мешти… змішаний стиль останнім часом повертався в моду у Києві, і вибіг на вулицю. Годинник показував опів на восьму, коли я впав у свій «Фольц» і вставив ключ у замок запалювання. Я здивувався, коли мотор завівся з півоберта і без того постійного стукання клапанів.

Ще більше здивувався, коли увімкнув радейко, а звідти металічним голосом прозвучало:

• Вітаю, господарю! З Днем народження!

Я спочатку подумав, що це витівки Глакса, і почав крутити головою, коли знову з динаміка прозвучало:

• Не дивуйся, господарю! Це я, твій вірний «Фольц»! Ти ж від учора – сірий! Тепер у тебе відкрилися нові можливості…
• Чудово, друже! – видихнув я. – Сподіваюся, тепер ти зможеш мені сам сказати, що тебе турбує, без того, що я лазив під тобою.
• Мене турбує відсутність капремонту! – пробасив «Фольц». – Я ще не такий старий і можу тобі вірно служити ще довго.
• Ок! Я тебе почув… - підморгнув я своєму авто (можливо я сходжу з розуму). - Повернеться Глакс, і я вирішу питання твого капремонту.