VІ

***

Ми спустилися з Нижньоюрківської назад на Кирилівську, потім блукаючи вуличками старого Подолу – вийшли на вулицю Сагайдачного, а по ній і до фунікулеру дійшли.

• Зараз заглянемо до моєї тітки Ольги, - сказав біс, що їхав усю дорогу у мене на плечі, - а потім підемо в дзвони дзвонити.
• Ти здурів? У Михайлівському золотоверхому – в дзвони дзвонити?
• Ромцю, я навіжений, але ж не несповна розуму! – зареготав Глакс. – Янголи з золотоверхого нас копняками гнатимуть ще від пам’ятника моїй тьотці!

Піднятися фунікулером не пощастило, бо як назло він в черговий раз закрився на консервацію. Тому ми, а вірніше я, з бісом на плечі почали підійматися стежечкою в тіні вікових дерев. Взагалі ця прогулянка навіть підняла мій настрій. Єдине, що викликало дискомфорт, так це голод, який я нагуляв уже. Мій живіт зрадницьки забурчав, а Глакс заіржав, що й табун коней би позаздрив.

• Зголоднів, друже?
• Аякже! – кивнув я.
• Добре, переговоримо з тіткою Ольгою, подзвонимо у дзвін і підемо обідати… Тут чудова ресторація для відьом і відьмаків внизу Малої житомирської…
• МакДональдс? – вже цього разу настала моя черга, за що заслужив укус за вухо.
• Юморист?
• Та годі тобі, Глаксе! – граючи ображеного сказав я. - Ти краще скажи, яким ти боком до княгині Ольги.
• До княгині? Жодного!
• ??? – зобразив я запитання на своєму обличчі.
• А, ти гадаєш, що ми йдемо до пам’ятника княгині Ольги, і я за ту Ольгу й говорю? – реготнув біс. – Ні, те що славна княгиня була дотична до містики та чарів – то є факт! Але недоказаний її сучасниками, бо тоді горіла б вона, як Іскоростень, у ясному полум’ї
• Тоді до кого ми йдемо?
• Я ж сказав – до тітки моєї, Ольги! – заверещав біс. – Вона живе в будівлі ДСНС! Ну, не зовсім вона Ольга, але по-перше так простіше, а по-друге вона звикла… Скажу тобі, що над моїм ім’ям мої батьки – не заморочувались… Чого не скажеш про мою тітку.

У відповідь я лише кивнув головою. В принципі, мені з головою вистарчало і одного біса, але як говорила моя теща (поправочка – «о, яке велике щастя, вже колишня теща») – нові знайомства лишніми не бувають. До речі, я якось вас познайомлю з моєю «о, яке велике щастя, вже колишньою тещею», і не стільки вас, як свого біса-охоронця. Але зараз не про це! Так от, так як будь-яке нове знайомство, тим більше – з бісом, тим більше – в Києві, і щонайголовніше – київським бісом, лишнім не буде, я вкотре підкорився своєму бісові.

Поки ми чимчикували повз північну стіну Михайлівського золотоверхого, з мурів на нас буквально шипіли і корчили гримаси янголи. При цьому, я так розумів, що люди, які йшли поруч зі мною цих самих янголів не бачили, але дивно реагували на мою реакцію на те, чого вони не бачили.

Здавалося, що під школою йде самий противний учитель, якого ненавидить уся школа, і учні просто мріють кинути у нього якусь, перепрошую, гівняшку, але за спиною стоїть завуч чи директор, і тому вони стримують свої бажання. Глакс же відривався на повну: тицяв середніми пальцями янголам, показував язика та задирав хвоста у їню сторону. Янголи від цього ще більше скаженіли!

Нарешті ми минули мур, а брама опинилася за спиною. Княгиня Ольга повернула до мене голову і здвинула брови:

• Новий сірий в Києві?
• Перепрошую… - здивувався я.
• Ясновельможна пані! – біс на моєму плечі розплився в посмішці і вклонився з реверансом. – Це ще не обернений, тому…
• Як ти смієш, бісе! – гаркнула княгиня Ольга. – Я вже бачу в ньому сірого!
• А що це значить, ясновельможна… - почав я.
• Бісе! Твій підопічний не вчений? – гаркнула знову Ольга в сторону Глакса.
• Ясновельможна пані, я все виправлю! – перелякано напівпошепки промовив біс, а сам мені на вухо: - Вшиваємося звідси!

Я ще раз поклонився княгині Ользі і ми, ну я з Глаксом на плечі, минули пам’ятник видатній жінці і попрямували до пам’ятника Богдану Хмельницькому.

• Що це було? – запитав я, стоячи на світлофорі на червоне світло.
• Це визнання! – вказівним пальцем вгору показав Глакс.
• До сраки таке визнання…По-людськи можеш пояснити?
• По-людськи ні, по-бісіськи – запросто! – реготну біс.
• Так поясни!

Ну, чорт-охоронець і пояснив, як міг: виявилося, як і все в потойбічному світі – нічого складного: є люди, здатні о магії, і люди е здатні до магії. Не здатні до магії апріорі злі й недобрі, зависливі, хтиві… тому й чудовий екземпляр для бісів, а їхні душі – дуже смачні. Здатні до магії залежать від кольору матерії в їхній душі. І тут все просто – білий – добрий, чорний – злий. При цьому 1 відсоток вирішує все. 49 на 51 чи 51 на 49 – переважаючий колір визначає колір мага. А от я – чистий сірий! 50 на 50! Це ідеальний симбіоз, і років 500 такого у Києві не було!

• Салют, Глаксе! До тітоньки вирішив заглянути? – на нас дивилися руда кішка і лукаво усміхалася.
• Тітонько Ольгерданьгерта, я от із своїм підопічним…
• Скільки разів говорити! Я Ольга! – настувборчила шерсть тітка біса.
• Перепрошую за свого біса-охоронця, пані Ольго! – вирішив я розрядити обстановку. – Просто Глакс обіцяв мені в дзвони подзвонити…