IV

***

Я прогулювався вуличками старого Подолу. Не розумію тих, хто воліє жити на Оболоні чи Соломянці. Це зовсім інший антураж! А лівий берег Дніпра для мене взагалі – не Київ. Так, агломерація, як Коцюбинське чи Вишневе.

До речі, від діда дісталася мені дача у Пущі-Водиці. Там напевно зараз розруха. Треба буде навідатися, і не відкладаючи. Подумати тільки, моя прабабка – відьма! І не просто відьма, а відьма, яка самого Люціуса обдурила і змусила тримати слово…

Так роздумуючи я минув пам’ятник гетьману Сагайдачному і повернув до Андріївського узвозу. На секунду мені здалося, що гетьман повернув голову та підморгнув мені. Ну, в силу останніх подій – мене це б зовсім не повинно було б дивувати. Сонечко припікало, а на небі не було ні хмаринки. Я спробував силою думки нагнати хоч одну, та моя спроба завершилася невдачею.

Почавши повільно прогулюватися Андріївським узвозом я почав розглядати будинки. Коли я тут гуляв з мамою в дитинстві, тут все було інакше. Так, зараз красиво, не посперечаєшся. Але той симбіоз металу і бетону… одинокі деревця скупо туляться до будинків… Це не той Андріївський, який я пам’ятав з дитинства.

Ви спитаєте, чому я на цьому акцентую увагу? У мене немає відповіді. Цією вулицею я досить часто підіймався і спускався, прямуючи по справах. Але більше частину часу я сидів у телефоні або просто не звертав увагу на те, що діялося навколо мене. Навіть торгаші на узвозі не привертали моєї уваги: ну є, то й є. Але сьогодні все інакше, і я наче той турист, що вперше на узвозі, іду поважно та роздивляюся усе навколо. Мушу відзначити, що чи не єдине, що з позитивного відбулося в моєму місті в останні роки – це перетворення Андріївського узвозу на пішоходну зону… ну, майже пішоходну.

Зупинився біля дому Булгакова. От хто знавець бісовщини! Щоб там не казали, але я думаю, що він точно якшався з бісами і водив з ними шашні.Тринадцятий номер будинку мене ніскілечки не дивував. Взагалі я був більше здивований відсутністю тематичних барельєфів на будинку. Хоча, навіщо було «палитися»? Я присів на лавочку, де сидів пам’ятник письменнику. У затінку було таки легше, чим прямими променями сонця на бетоні вулиці. В таку спеку людей майже не було на узвозі, якщо не рахувати торгашів. Але рахувати їх за людей я б і не став.

• Вітаю, Романе! – почувся голос.

Я почав крутити головою, але джерела голосу видно не було. Окрім пам’ятника говорити зі мною не міг більше ніхто.

• Так, Романе, це я! – почулося від пам’ятника і він ледь помітно повернув голову.
• Михайло Афанасович?
• Ну, якщо так можна сказати… - сумно відповів пам’ятник. – Вітаю з Днем народження!
• Дякую, але…
• Так, я знаю, воно було вчора! – ледве помітно пам’ятник посміхнувся. – Тим не менше, прийми мої вітання!
• Дякую ще раз, Михайле Афанасійовичу!
• Ти навідуй мене, як буде бажання. Гадаю, нам буде про що потеревенити!

Раптом до будинку Булгакова підбігла група туристів, вони моментально обліпили пам’ятку архітектури, а пам’ятник більше не промовив ні слова. Лише підморгнув мені і повернув голову в звичне положення. Я підвівся та пішов далі. Дивина та й годі!

Продовживши свій підйом я розглядався по сторонам. Мене завжди цікавила містика та невідоме. А стара частина Києва – це просто ріг достатку в цьому плані, якщо так можна висловитися. Це ж подумати тільки, скільки незвіданого та невідомо криється за історією кожного будинку!

Або взяти цю ж Замкову гору… Он вона, праворуч! Легенди кажуть, що саме на Замковій горі містилась резиденція князя Кия. А потім там було кладовище. Ну і звичайно - це було одним із облюбованих місце київських відьом! Може й прабабка там чудила?

А он і Андріївська церква! Куди ж без неї… Моє улюблене місце!

• Чорт! – вилаявся я, ледве не наступивши на кошеня.
• Ну так, Ромцю, це я!
• А, Глакс… - продивившись я впізнав облізле чорне кошеня. – Давно не бачились!
• Так на годиннику тринадцять годин і тринадцять хвилин! Час обідати!
• Молочка захотілось?
• Взагалі-то від пивка б не відмовився! – кошеня облизало свій ніс. – Не обов’язково імпортного, але бажано…
• Ходімо!

Навпроти самої Андріївської церкви я зайшов до піццерії, замовивши кухоль пива і піццу. Глакс, зменшившись, силів у мене на плечі. Сівши коло вікна, я просто втупився у вікно і почав роздивлятися людей, про проходили повз. В приміщенні працювали кондиціонери, тому посидіти у прохолоді було досить доречно.

Вже майже два роки як церква була передана Вселенському Патріархату, на території якої була створена ставропігія в Києві, але фасад храму залишав бажати кращого.

За тими думками та розглядуваннями людей на вулиці я не зчувся, як переді мною з’явився кухоль пива і досить таки велика піцца. Біс, побачивши пиво – скочив з мого плеча і вчепившись за край покала почав сьорбати пінне. Вже добряче надпивши і перехилившись добряче, Глакс шубовснув у бокал. Я пирснув зі сміху і повалився на стіл, щоб хоч трохи стриматися від реального приступу ржачки. Особливо смішно було спостерігати, як чорт-охоронець барахтався в бокалі, намагаючись втриматися на плаву і разом із тим – пив пиво.