ІІІ

***

• Мяу! – прозвучало з коридору. – Ромцю, тебе довго чекати?
• Тринадцать секунд… - з’язвив я та вийшов в коридор.

Час, наданий мені бісом, а саме тринадцять хвилин, я витратив на те, щоб почистити зуби та подивитися прогноз погоди. Погодка сьогодні вдень повинна бути досить жарка. Рівно як і вчора, і позавчора, яка буде й завтра. Тому я нап’ялив на себе шорти і футболку та шкіряні капці-шльопанці на босу ногу. Коротше кажучи, мачо в повному образі.

• Ну і вигляд у тебе, Ромцю! – м’якнуло кошеня і настувборчило хвіст. – Цей твій образ в поєднанні з пивним брюшком – це жестяк!
• Ой, на себе глянь! – образився я. – До речі, це ти зі мною в такому образі підеш?
• Ну нє, буду в образі біса по Подолі гуляти! – заіржало як кінь кошеня. – А що не так?
• Ну, вигляд у тебе, м’яко кажу – не презентабельний!
• А ми на виставку котів підемо? – примружило ліве око кошеня. – І взагалі, дивно буде виглядати, як ти будеш говорити сам із собою. Тобі санітарів швидко викличуть в на «Павлова» відвезуть, з мигалками та сиренами…
• Це як, сам із собою?
• Це, як я зменшуся і сяду тобі на плече… - кошеня м’якнуло і зникло, а мені на вухо запищав біс: - Якось так!
• Так може й краще! Бо на «Павлова» заберуть, якщо я з котом розмовлятиму про цікаві теми… - відповів я. – А так, ніби по гарнітурі говорю.
• Хай так… - не став сперечатися чорт і зручно вмостився у мене на плечі. – Я зроблюся невидимим, а ти вчепи реально гарнітуру у вухо!

Так із чортом на плечі я пішки спустився по сходам і вийшов на вулицю До речі, я забув сказати, що і з житлом мене переслідувало число 13. Не прямо, але переслідувало: я жив на третьому поверсі в квартирі номер 5 п’ятиповерхового будинку.

На вулиці вже ставало душно. Вже тиждень не було ні крапельки дощу. Квіти на клумбах, хоч як їх не поливали двірники, поопускали голови. Градусник у тіні показував +27 по Цельсію.

• Куди підемо? – пролунало у мене з плеча.
• Прогуляємося по Контрактовій, посидимо на лавочці…
• Ну ти й зануда, Ромцю! – біс боляче вщипнув мене за вухо. – Ти в цервку обіцяв мене зводити!
• Слухай, Глаксе! Таке враження, що не ти мій чорт-охоронець, а я твій… Хто кого бавити має?
• Я й кажу, що зануда!
• Окрім цього є у мене до тебе чимало запитань…
• Яких це ще запитань? – з нотками обурення запитав чорт.
• Ну, найперше, це де ти був усі ці тридцять дев’ять років…
• Не 39, а 38… Це по-перше! А по-друге – я завжди був коло тебе…
• Ой, не бреши! Я розумію, що в бісів така природа, але…
• Та нічого я не брешу! Від твого народження я біля тебе…

Ми йшли в тіні каштанів в напрямку пам’ятнику Сковороді. Там в скверику щовечора збирався весь андеграунд Києва, звідусіль лунала музика, гамір, шум. Я часто любив там зависати вечорами, губитися в натовпі, чи просто посидіти на лавочці, спостерігаючи за людьми.

• Тоді який з тебе охоронець бісів? У мене що не крок по життю, так я десь вляпаюся. – пред’явив претензію своєму ментору рогатому.
• Тааак! – протягнув біс. – Треба тобі дещо пояснити! Бери-но каву, та вмощуйся зручніше…

Діватись було нікуди і за наполяганням біса я взяв в «равлику» (ну ви знаєте, кав’ярня на колесах) «амерікано», зручно плюхнувся на лавку в тіні розлогого бузку і приготувався слухати.

• Розумієш, Ромцю! Те, що про нас, бісів розказують – воно то правда, але не повна… - почав Глакс, - ми не паразити і не шкодники! Ми баланс між добром і злом… Питання в тому, що ми не можемо прямо допомагати людям, навіть тим, патронат над якими тримаємо! Але ми можемо карати тих, хто ображає наших підопічних.

Я мало не поперхнувся кавою, а закохана парочка, що проходила повз, якось дивно на мене подивилася.

• А як же так послуги за продаж душі, контракти, підписані кров’ю, жертвоприношення невинних дівчат…
• Ромцю, ти реально темний та неосвічений… - спокійно відповів біс. – До твоїх знань про душі і невинних дівчат ми ще повернемося… Хоча ні! З твоїм пузом – ти явно не будеш у них у фаворі.

Дике іржання Глакса довго луною звучало у мене у лівому вусі, і я навіть себе постукав по ньому долонею.

• Так от, - продовжив чорт, - ми не можемо допомагати чи сприяти, навіть за контрактом… ги-ги, підписаним кров’ю… Зробити послугу за послугу – можемо! Допомагати – зась! А от шкодити, баламутити, блуд наганяти, ману – це будь ласка…
• Я все одно нічого не розумію… - закліпав очима я, повернувши голову до свого лівого плеча.
• Та зачекай ти розуміти… Слухай! – знову біс вщипнув мене за вухо. – По суті ніхто ж не думав, що комусь взбреде в голову змусити бісів бути охоронцями. Що таке янгол-охоронець? Це ж хранитель душі людської! А бісам душа потрібна для чого? Оу, це окрема тема! Для поживи… Ми повернемося до цього питання!
• ??? – на моєму обличчі застигло здивування.
• Та не перебивай ти… - відмахнувся він мене, як він надокучливої мухи чорт і продовжив. – Так от, коли твоя прабабка хитрістю (а скажу тобі, хитрюща була відьма) змусила Люціуса зобов’язати бісів доглядати за її нащадками, постало питання не «навіщо?», а «як?». Ми ж стали конкурентами янголам, але функції-то у нас урізані? Це як пес біжить за велосипедом, але сісти на нього і поїхати – не зможе.
• ??? – я наморщив лоба.
• Добре, добре… не вдала аналогія! Та ти слухай, слухай… - скорчив гримасу чорт (цього я не побачив, але відчув на рівні підсвідомості). – Тоді Люціус прикликав наших старійшин і ті порадили йому, що стару відьму не обдурити і виконувати обіцянку треба. Але не були б ми бісами, якби й собі не вторгували свою вигоду. Тому, явитися підшефному ми можемо тільки тоді, коли йому буде це вкрай необхідно, на нашу думку, і вірно служитимемо – рівно рік! А до того – ми зобов’язувалися лише шкодити його кривдникам, яких він сам вкаже. Все б нічого, але бабка твоя і тут нас перехитрила, сказавши, що погоджується, але при умові, що явитися ми мусимо не пізніше трьох чортових дюжин від народження підшефного.
• Ото у мене бабка була… - тільки й вимовив я і врешті зробив ковток кави, яка вже зовсім охолола.
• Нє, твоя бабка не була відьмою! У твоєї бабки був син, твій дід, а от він до магії не був здатний… Інша справа ти! Та то таке…
• Я? Здатний до магії? – недовірливо запитав я Глакса.
• Ти, ти… - закивав головою біс і продовжив. – Тому я все життя супроводжував тебе, але не являвся! Ну, думав, вдасться обдурити заповіт старої відьми. У наш час всяке статися могло б!