ІІ

***

На ранок я прокинувся. Голова гуділа так, ніби я «гудів» цілу ніч. Пригадати щось було так важко, що я навіть і не намагався.

Стіл перед диваном був пустий: ні тобі вчорашнього торта, ні коробок з піццою чи з-під неї, ні пустих пивних бляшок. Дивина та й годі! Це я вчора видудлив все пиво, закусив піццою та тортом, прибрав та ліг спати?

«Старієш ти, Ромцю!» - подумав я, потираючи небриту щоку. До речі, терпіти не можу свою неголену мар мизу, що в дзеркалі, що на дотик. Відчуваю дискомфорт! Тіло затекло через те, що спав на не розкладеному дивані, та взагалі без подушки.

Враховуючи, що сьогодні субота, справ у мене не було від слова зовсім, але дурно валятися в ліжку я ніколи не любив. Тому потягнувся і вирішив, що час таки вставати. Тим більше годинник показував пів на десяту. Я підвівся та почав робити «руханку», що розігнати кров. Хоча з виду я був вайлакуватим, енергії та спритності мені не займати. Я спритно упав на підлогу та почав ритмічно віджиматися.

Раптом на кухні почувся незрозумілий стук. Ні, це був не стук, це ніби зі всіх шафок одночасно почало вилітати все, що там було. Грюкіт стояв колосальний! Я підірвався на рівні ноги і полетів на кухню.

Те, що я побачив на кухні не влазило в жодні рамки! Всі каструлі валялися на підлозі, на столі хаотично лежали вилки та ложки, крупи та макарони повилітали з шафки та порозсипалися. А між того всього гармидеру чинно походжало… чорне кошеня.

Чорне кошеня! І яке страшненьке… Шерсть скуйовджена, хвіст цвяшком стирчить, а очі зеленим горять. Походжає собі і дивиться мені в очі, із запитанням: «І чого тобі тут треба?»

«Оце я вчора нализався!» - промайнуло в голові. – «Присунув якесь одоробло до хати…»

• Сам ти, Ромцю, одоробло! – промовило кошеня і скочило на стіл.

У мене просто щелепа відвисла, і я машинально потер очі. Рука сама потягнулася до графіна з водою, і я, на автоматі вдудлив пів графіна води. А кошеня всілося на столі і почало вилизувати шорстку. Потім випрямилося, потягнулося і скочило на підлогу… але на підлогу не приземлилося! Переді мною стояв біс…

• Ото мене «глючить»… - тільки вимовив я.
• Нічого тебе не «глючить»! – промовив біс. – Напевно я занадто сильного щигля тобі дав. Пам'ять тобі не відбило?
• Я… я думав то був сон! – притулившись до стіни спиною сказав я, і опустився по стіні на п’яту точку.
• То я «сон», то я «глюк»… Ти вже визначся, друже!
• Та як я можу визначитися, якщо я перебуваю в тотальному шокові…
• Як мене звати пам’ятає? – запитав біс, а я лише замотав головою. – Я Глакс Ваад Люціус Штерн, твій чорт-охоронець. Для тебе просто Глакс! Гаразд Ромцю, то все таке… йди закінчуй руханку, а я сніданок приготую…

Я ошаліло підвівся… А біс клацнув пальцями і все на кухні завертілося: каструлі поставали на місце, крупи самі зібралися до пакунків, і через секунд шість… ні, перепрошую, секунд – тринадцять, на кухні стояв блиск, на плиті закипала вода, в яку чайна ложка всипала солі, і яку залетіло півпачки спагетосів.

• Шуруй давай! – рявкнув біс. – На сніданок паста болоньєза і сік апельсиновий! Буде готово через тринадцять хвилин.

З відвислою щелепою я повернувся до кімнати, де, переборовши таки себе продовжив руханку. По тому пішов до ванної кімнати, де начисто виголив свою мармизу.

Стою отак, дивлюся на себе в дзеркало, і відверто кажучи – сам собі не подобаюся. «Жиртресом» назвати себе не можу, але то пузо – привабливості не додає.

• Ромцю! Снідати! – почулося з кухні.

Я подивився на годинник: рівно тринадцять хвилин. Про себе посміхнувся на попрямував на кухню. На кухні біс у фартушку, який колись подарувала колишня дружина, із малюнком підкачаного тіла якогось альфонса, накривав на стіл. Виглядало це все досить кумедно, і я заіржав, як кінь.

• Ну от ви тільки подивіться на нього… - ображено сказав чорт. – Ти до нього зі всією душею, няньчишся із ним… а він!
• Та годі тобі, Глаксе!
• А от за це, вельми дякую! – з поклоном та кніссе відповів біс.
• За що ж це?
• За те, що по імені назвав! Для нас, бісів – це «очень і очень»!

Аромат страви змусив слину виділятися з підвищеною швидкістю, і я мимоволі, як гусак, ковтнув її.

• Прошу до столу! – сказав біс і галантно відсунув мені стілець. – Смачного!

Я сів за стіл, на якому на дбайливо застеленій скатертині стояла тарілка зі спагетосами, стакан апельсинового соку, два тоста і кава.

• Вельми дякую! – кивнув головою я. – Тепер так буде кожного ранку?
• Мрій! – реготнув біс і плюхнувся в крісло навпроти мене.
• Мрії мають властивість збуватися! – сказав я та приступив до сніданку, час від часу поглядаючи на біса.

Ти часом той клацнув пальцями, і в цього руці матеріалізувалася бляшанка пива, яку він відкрив і так смачно приклався до неї.

• Тобі пива не пропоную, бо ще рано! А пиво зранку п’ють…
• То не з тої опери! – не дав я договорити бісу, поправивши його. – Там про шампанське була мова.
• Ой, та яка різниця! – відповів той насолоджуючись пивом. – Ти от краще скажи, чим ми сьогодні займемося!
• Підемо до церкви! – бовкнув я з повним ротом.
• Чудова ідея! Подразнимо святош… - радо потираючи руки сказав Глакс.
• Я взагалі-то пожартував!
• А я ні! Добре, доїдай, а я на тринадцять хвилин відлучусь… - сказав біс і клацнувши пальцями зник. Потім знову матеріалізувався, забрав бляшанку з пивом і… знову зник.