9.

-Як ти гадаєш, що ми дізнаємося на цій зустрічі? – спитав Борис.

-Денис вважає, що ми дізнаємось, живі ми чи вже трупи. – Валерик знизав плечима, наскільки це можна було зробити, керуючи автомобілем. Вони їхали у його «Лексусі», - він не був досвідченим водієм, але намагався, коли вже було потрібно, завжди бути за кермом сам. Навіть, коли можна було б поїхати на машині Бориса, або передати йому кермо. Бо як інакше здобудеш досвід? – Але я так не думаю.

Друг подивився на нього з іронією:

-А мені здавалося, що ти, як завжди, просто знаєш!

-Ні, цього я не знаю. – На губах Валерія з’явилася ледь помітна посмішка. – Хоча, якби  така небезпека була, гадаю, я б отримав попередження.

-Від кого? – здивувався Борис.

Замість відповіді Валерій відірвав руку від керма та показав кільце не пальці. Насправді, він, здавалося, не відчував себе так впевнено, як казав. Бо інакше навіть найближчому другові, можливо, не став би розповідати про те, як перстень попереджає його про щось важливе у розмові, чи просто про інформацію. Навіть про випадок із постом про скрутне становище Каміли – та про те, як незвично відреагувало тоді кільце, і чим це закінчилося. Навіть про предків Каміли розповів, і про те, що вони із цим же перснем виявилися пов’язані. А потім сказав:

-Ти, звісно, можеш не вірити…

-Чому ж? Вірю, - сказав Борис, неабияк здивувавши цим друга: той вважав його людиною раціональною, далекою від того, щоб вірити у містичне. – Бо … дещо з того, про що ти знав, інакше не поясниш. Але … це не усе, правда?  Повинно бути щось іще … раціональне… Бо … передбачити цю епідемію, цей карантин, та з самого початку побудувати бізнес,  ідеально пристосований саме для цих умов, - це поза людськими можливостями. Й кільце, яке просто … починає поколювати, звертаючи увагу на важливе, таких подробиць не підкаже.

-Так і є. Але … почалося теж з цільця. Пам’ятаєш, якось, у Туреччині, ми сиділи, пили пиво, я розповідав про те, чому не можна створити машину часу, розповідав з точки зору фізики та математики… Хтось якраз нещодавно якийсь роман фантастичний прочитав…

-Так, якраз нещодавно згадував про це. А потім Денису треба було відправити якийсь електронний лист, і розмова зайшла про те, що, на відміну від листа звичайного, електронний, коли ти його відправляєш, адресат отримує, але й в тебе він залишається. І з прикріпленими документами так само.

-Так. І якраз тоді кільце підказало мені – це важливо…

-Важливо? Але чому?

-Я теж не міг второпати. Довго. Потім, вже вдома… Зрозумів, у чому справа… От дивись, ми розмовляли про неможливість транспортування у часі людей чи речей. І це, дійсно, так. Але, якщо провести аналогію із електронними листами… Речі не можна так «розмножити» при т транспортуванні. А інформацію – можна. Я подумав – а якщо і з «подорожами» у часі так само? Подумав, як це може виглядати. І, врешті-решт, - на це пішло більше, ніж півроку, - створив такий пристрій та програмне забезпечення до нього… Невелика така «чорна скринька», яка підключається до комп’ютера… Але … тоді я можу читати у Інтернеті повідомлення з майбутнього. От тому … я дещо знаю. Правда, коли, майже рік тому, прочитав про вірус, про те, що багато країн зупинять усе, - й що в нас теж так буде, - спочатку не повірив… Але потім … став читати кількома мовами… Усе збігалося. Й я вирішив виходити з цього… Хоча насправді – цей бізнес, яким ми займаємось… Ну, я просто хотів залишити щось, допомогти людям, дати роботу… Й вам із Денисом зробити краще… Насправді – я можу … ну, скажімо, передбачити зміни цін нафти чи акцій… Про це ніхто не дізнається, й на цьому гріх не заробити. А ще … можна подивитися виграшні номери у якійсь лотереї…

Із Борисом нечасто бувало, щоб він не знав, що сказати. Але за десять хвилин спочатку опинитися у містичному романі, а потім у фантастичному оповіданні, - це було вже занадто. Причому – не виходячи зі звичайного сучасного автомобіля, яким вони їхали на зустріч, яка невідомо що принесе їм.  Але він отямився та зауважив:

-Але … тоді для тебе не повинно бути проблемою жити у будь-якій країні…

-Так і є. Але я хочу жити вдома. Й те, що я можу знати, й гроші, використовувати на те, щоб … щось зробити тут. Ми тут народилися, виросли та звикли. Нам тут краще. Я так вважаю. Хоча, коли буде можливість, треба буде бачити світ, тут Камі має рацію… До того ж… Пам’ятаєш, я казав про ідеї зрівнялівки у сучасному світі? Саме тут, якщо ти чогось досяг, то відчуваєш це. Ні, не тому, що можеш відкупитися від поліцейського. А тому, що … саме тут ти відчуваєш результат своїх зусиль, того, що ти придумав щось, чого не змогли придумати інші. Десь у Німеччині чи тих же Штатах …  ми б їхали із якимось звірником чи навіть безробітним по одній дорозі. Я б навіть не міг їхати швидше, коли в мене машина була б потужніша. Тоді навіщо докладати зусиль, навіщо заробляти на більш потужну машину..? А тут – ми їдемо у «Лексусі», а той, хто нічого не зробив, нічого не придумав, - на трамваї.  Реальна різниця, яку ти відчуваєш, таке собі … реальне втілення задоволення, розумієш? І так не лише щодо авто – щодо усього. Від якихось дрібниць … і до будинку та, власне, бізнесу.

-Розумію, - кивнув Борис. – Хоча й не думав про це з такої точки зору. Але, як ти пам’ятаєш, я сам з Англії повернувся… Тож, будемо продовжувати робити піцу! – посміхнувся. Хоча й не відчував себе таким упевненим, як намагався здаватися. Незважаючи на вражаючі зізнання Валерика, - якщо це усе правда, то небезпеки не повинно бути… А хотілося вірити!