8.

-Ну, як там машинка, їздить? – спитав Борис. Як не дивно, власником «Мерседеса» був не він, а Валерик, який, коли переїхав за місто та отримав-таки права, витратив гроші на три авто відразу. При цьому усі три були не нові, на електричному «Ніссані» батарею було замінено на більшу, для збільшення запасу ходу, «чотириста сімдесятий» «Лексус» міг їздити як на бензині, так і на газі, - здебільшого цим автомобілем Валерій і користувався, а от «Мерседес» у «сто сороковому» кузові був дизельний. Власник казав, що застрахувався на випадок, якщо якісь види палива просто зникнуть, - країна така, що усе може бути, а тут іще то війна, то криза… Але зараз одну з машин, а саме «Мерседес», він дав Денису. Тому треба було їхати до Одеси, вирішувати питання по створенню там мережі доставки піци за київським зразком, та із використанням того ж мобільного додатку. Побудова схеми роботи – була саме його, адвоката, завданням. Але невдовзі перед тим його власне авто хтось підпалив. Ну, не потягом же йому було їхати! Тим більше – зараз… І Валерій запропонував скористатися «Мерседесом». Чому саме ним? Бо для далекої поїздки трасою цей комфортабельний (та досить економний – дизель, все ж) автомобіль підходив якнайкраще.

-А що їй зробиться? Їздить, звичайно. – Розмова ішла телефоном, тому співрозмовник не міг бачити, як Денис знизав плечима. Обидва знали, що «сто сороковий» - дуже надійний автомобіль. Якщо у доброму стані. Валерію пощастило знайти саме такий, а грошей на сервіс він не шкодував. – От лише займаюся я тут хтозна чим. Це лише на третину – юридична робота, а усе інше…

-Нічого, мені ще доведеться приїхати. Вчити тих, хто буде готувати, та вибудовувати систему закупів сировини. А потім з Києва онлайн її контролювати… Це теж не робота шеф-кухаря. Ми тут займаємося усім…

Як не дивно, їхнє партнерство не було оформлено документально. Це не було, скажімо, єдине товариство з обмеженою відповідальністю. Валерій займався адмініструванням усієї комп’ютерної системи – та, власне, її розробкою (він був не один, а очолював невелику команду програмістів). Борис через власну компанію отримував відрахування за використання своїх рецептів, а також мав прибуток на тих самих закупівлях продуктів. Щодо Дениса, то його адвокатське об’єднання здійснювало абонентське обслуговування й перших двох, і тих чисельних приватних підприємців, через яких була організована робота. А це означало, що займатися доводилося великою кількістю різних справ – від спорів із податковою до ДТП, у які час від часу потрапляли кур’єри. От лише для Бориса це зараз було єдиним видом діяльності, а для його друзів – ні. Валерій продовжував записувати свої відеоуроки з фізики та математики трьома мовами, та подумував створити мобільний додаток і для цього. Денис займався й іншими справами, - через одну з них, підозрював, і підпалили його авто. Головне, що вони довіряли один одному, та жоден не скаржився на життя.

-Так у що ви там іще  влізли? – поцікавився Денис. – Та, чорт забирай, навіщо?

-Навіщо? Ну, Валерик, як завжди, сказав, що «він знає» - це важливо…

-Певно, кільце своє тер, як завжди? А ти згодився допомогти? – Якби вони сиділи зараз поряд, Денис лише похитав би головою. До того ж, він був спостережливий, тому згадка про звичку друга терти своє кільце не була дивною. – Ну, то розповідай, що накопали…

Та вислухав усю історію. У квартирі, яку він знімав подобово у Одесі, - у готель зараз краще було не іти, зате квартира була недалеко від моря, так що купатися можна було, коли закінчував справи, - перед Денисом стояв ноутбук. Й він отримав ту ж саму фотографію чотирьох людей, один з яких був вже мертвий, а інший ледь не загинув. Подивився на неї та спитав:

-То ви гадаєте, у цьому справа?

-Що там гадає Валерик – то його питати треба… Я не спеціаліст у цьому, - як і він, врешті-решт, - але мені здається, двом, що залишилися, - олігарху та твоєму колезі, - може загрожувати небезпека…

-Трохи притягнуто за вуха, - заперечив адвокат. - Точніше, це лише одна з дуже багатьох версій… Ти ж розумієш, що ці вчені займалися невідомо чим іще. Одного могли отруїти заради спадщини, а другого вбити … ну, хай не через ревнощі, а через конфлікт… Ну, от хоча б на грунті цих ваших мотоциклів!

-От це – навряд чи. Він же до мотоклубів не входив, до будь яких груп… Катався собі, бо подобалося. Але у «русі» участі не брав. Навіть на злети ніякі не їздив, - я наших питав, його ніхто не знає…

-Ну, можливо… Але, може бути, він іще чимось займався…

-Звісно, може. Але ж такий збіг…

-То що тобі потрібно від мене? – спитав Денис.

-«Промацати» цього Черниша. Можливо, ти його знаєш, а якщо ні, то напевно вже є спільні знайомі…

-Я із ним зустрічався, - уточнив Денис. – Але не можу сказати, що близько знайомий. Спільні знайомі, звісно, є…

-От і спробуй. Можеш … просто з Одеси?

-А що мені залишається? Доведеться долучатися до ваших … забавок. Ніби мені на роботі детективів не вистачає! Оце нічим вам зайнятися було… А тепер доведеться вам допомагати … щоб вас самих не повбивали через це. Бо якщо наш бізнес розвалиться, я теж доходи втрачу! – В Дениса іноді пробивалося почуття чорного гумору. Борис подумав, що, мабуть, робота зобов’язує.

-Ти гадаєш … усе так погано?

-Ви просто не уявляєте, куди влізли. У які сфери та на яку висоту. Там – не церемоняться…