7.

Фотографію Шинкарука та Янченка зі ще двома чоловіками Борис Годовик скинув на смартфон Валерію Гішпану. Та пригадав, як колись у Туреччині вони сиділи утрьох, - Валерій та Борис пили місцеве пиво, а Денис, якого робота «знайшла» й у відпустці, відправляв якийсь документ зі свого ноутбука. Борис тоді чомусь, - це не було характерно для нього, але, можливо, справа була у випитому пиві, - сказав:

-От дивись, як змінився світ. Колись, якщо ти відправляв лист, то … в тебе вже не було цього листа. Але він з’являвся в того, кому ти його відправив, - якщо доходив, звісно. А зараз що? Твій клієнт отримує документ, але й в тебе залишається такий само…

-Ти гадаєш, це добре? – посміхнувся Денис, вимикаючи комп’ютер, та простягаючи руку до банки із пивом.

-Це цікаво. Але … мені здається, воно ніби несправжнє. Усе це сучасне «електронне» життя. Усі ці документи, фотографії, які не можна потримати у руках, і не можна прочитати, якщо не маєш комп’ютера… Умовно вони є, а насправді – їх немає… Зникне завтра електрика, - все це буде втрачено. Те, що залишиться від нас, ніколи не знайдуть археологи майбутнього, не прочитають, як зараз читають глиняні таблички чи папіруси…

Валерій при цих словах потер своє кільце, а потім став розповідати, як це працює, з точки зору фізика та математика. Щоправда, юрист та кухар мало що могли зрозуміти… А потім повернувся до того, що обговорювали перед цим: колишній вчитель намагався пояснити друзям, далеким від фізики, чому не можна побудувати описану фантастами машину часу…

А от тепер в них бізнес, що нерозривно пов’язаний із новими технологіями.

Як би там не було, а Валерій, у свою чергу, переслав цю фотографію кільком знайомим, - але першою отримала знімок Олександра Латишева. Та відповіла:

«Дуже цікавий знімок, я його раніше не бачила. Усе це – непублічні люди, мені довелося декому його показати. Але їх упізнали. Чоловік у окулярах – колега Янченка, головний у іншому напрямку досліджень.  Дмитро Полянський, кандидат медичних наук, нейрофізіолог. Щоправда, зараз він у лікарні. Майже місяць тому чимось отруївся, - дехто зловтішався, що алкоголем, але схоже, що ні. Насправді, незрозуміло, у чому справа. Але отруївся настільки сильно, що досі лікується. У приватній клініці, - звісно, «Фарма Зона», тобто – Шинкарук, усе оплачує. Четвертий – Олесь Черниш, адвокат Шинкарука. Працює із ним дуже давно, й не лише у справах бізнесу. «Гучних» кримінальних справ щодо нього не було, але, наприклад, Черниш усі три рази допомагав йому із розлученнями… І таке інше. Вони давно знайомі та дружать, а це означає, скоріше за усе, що Шинкарук дружить і з обома вченими.»

Це було цікаво. Але увагу Валерія привернуло інше.

Двоє вчених працюють на одну компанію. Одного з них вбивають, - разом із коханкою, ніби, через ревнощі, але при більш уважному погляді – ця версія починає викликати сумнів. Якщо подивитися на точку, звідки стріляли, та подумати про зброю, яку використали… А другий чимось загадково отруївся за місяць до того, так, що медики, - які зазвичай приділяють особливу увагу «своїм», - навіть точно не можуть сказати, чим саме… Невже це може бути збігом?

З іншого боку – який тут може бути зв’язок, окрім місця роботи..? Вчені займалися геть різними речами. Як могли перетнутися їхні дослідження? До того ж, двом іншим на фото, - підприємцю та адвокату, - здається, нічого не загрожувало. Принаймні, про якісь замахи на них не було відомо.

Треба було попросити журналістку спробувати дізнатися побільше про отруєння Полянського. Принаймні, щоб визначити, є це замахом, чи ні. А сам Валерій розпочав шукати інформацію про нейрофізіолога. Та швидко з’ясував, що в того були набагато більш тісні відносини із Максимом Шинкаруком, ніж в загиблого Михайла Янченка. Бізнесмен навіть протягом багатьох років проводив декілька годин на тиждень у його лабораторії, - спеціально для цього приїздив туди. Здавалося б, що йому там робити? Навіть, якщо він фінансував якісь дослідження, навіщо було самому перебувати там стільки часу? Вислухати доповіді  помічників, або й самого вченого, - та знати, як ідуть справи… Це було б логічним для бізнесмена такого калібру. Ну, іноді самому приїхати, перевірити… Але приїздити пару разів на тиждень на кілька годин? Навіщо?

Це було б зрозуміло, якби, наприклад, олігарх страждав на якусь рідкісну недугу, а його компанія розробляла від неї ліки, й він бажав би першим отримати їх, випробувати на собі. Але … така поведінка була б логічною лише у випадку, якщо інакше йому загрожувала смерть. Між тим, бувати постійно у лабораторії він припинив кілька років тому, але не помер… До того ж, про якісь серйозні проблеми із його здоров’ям ніхто нічого не знав та не писав.

Окрім того, схоже було на те, що з певного моменту Шинкарук втратив інтерес до нейрофізіологічних досліджень. Вони продовжувалися – але, складалося враження, на них виділяється набагато менше грошей. Й сам він припинив бувати у лабораторії з приблизно того ж періоду. Складалося враження, що інтерес бізнесмена «перемкнувся» якраз на інший проект – у галузі вірусології. Саме туди, на роботу Янченка, здавалося, було спрямовано фінансування. Щоправда, сам Максим Шинкарук у лабораторії не з’являвся. Та й навіщо..? Можливо, це було б і небезпечно.

Читаючи про усе це у різних Інтернет-публікаціях, Валерій іноді робив собі помітки, або зберігав ті чи інші статті у закладках.

А потім відкинувся на спинку крісла та замислився, періодично потираючи своє кільце.

Його увагу привернуло те, як по-різному відносився мільйонер до двох фінансованих ним проектів. У одній лабораторії, допоки цікавився її діяльністю, він постійно бував, у іншій – ні. Валерію спало на думку, що така поведінка могла мати ще одне пояснення. Самі дослідження, які проводилися у нейрофізіологічній лабораторії, до певного часу вимагали присутності Шинкарука. Але у якій ролі? Він не медик, він – менеджер. Навіть освіта в нього технічна та економічна.