5.

-Доповідаю! – сказала Олександра Латишева.

-Ну, навіщо ж так офіційно? – Валерій сказав це своїм звичайним серйозним тоном. До того ж, розмова ішла телефоном, тому співрозмовниця не могла його бачити. Та його посмішку теж.

-Ну, ви ж ніби зараз мій редактор … та одночасно читач! – Тепер посміхалася журналістка.

-Взагалі-то, я гадав, що у редакціях менш офіційні взаємини. Але, звісно, слухаю.

-Так от, поліція не змогла знайти зброю. Та навіть визначити, з чого саме стріляли. Відомо тільки, що це гладко ствольна рушниця, - ну, це ми знали й так. Відомий тип картечі, - але це звичайна мисливська картеч, яку може купити кожен власник такої зброї. Або готові набої.

-Я не дуже розуміюся на цьому, але, здається, зброю визначають також за гільзою, - зауважив Валерій. Його знання у цій галузі були на рівні кількох прочитаних детективів. Він не був прихильником жанру, - тому Борис ще більше здивувався, що друг вирішив розібратися у якомусь вбивстві. Раніше це його не цікавило не лише у житті, а навіть у літературі.

-Так. Але гільз не знайшли. Слідство вважає, що вбивця їх зібрав.

-Хіба це можливо? – Валерій замислився. – Ми вважаємо, що стріляв він, сидячи на дереві, у розвилці стовбура. Зробив чотири постріли та швидко втік. Коли б він збирав гільзи, які впали донизу, та могли відлетіти далеко убік? Його б побачили за цим заняттям люди, які розпочали визирати у вікна… А вони бачили лише спину того, хто тікав.

-Так, тут … нестиковка, - погодилася Олександра.

-Треба дізнатися, чи можливо зробити пристрій, який вловлює гільзи, що викидаються. Щоб їх не знайшли.

-Можна, я читала про таке. Але лише про пістолет або іншу зброю невеликого калібру. Про мисливську – не чула… Треба подати цю ідею слідчому, чи як?

-Обійдеться. – Цього разу голос Валерія був твердим, й було зрозуміло, що він точно не жартує. – Хай ця версія буде … нашим козирем у рукаві, добре? І ще, наскільки я розуміюся на зброї, якщо хтось таке зробив, то точно не для двостволки. Як можна зробити таке для рушниці, яку перезаряджаєш, «переламуючи»? Ні, якщо наша версія вірна … - Він навмисно сказав: «наша». - … Тоді можна вважати доведеним, що стріляв аж ніяк не той ревнивець. Та через щось інше. Набагато важливіше.

-Я зрозумів! – сказав Борис. – Вам просто так сподобалося, що ви захотіли ще раз поїсти! Ну, це добре…

-А ми поєднуємо приємне із корисним! – Посміхнувся Валерій. – Вірно я кажу, Камі? – Так він називав подругу. Камілі подобалося. «Камі» японською, - а вона встигла побувати й у Японії, означало «дух» або «божество».

-Гріх цього не зробити! – погодилася вона. – Але перед тим – я це сфотографую! Якраз для ілюстрації на сайті та у додатку… - Каміла дістала цифровий фотоапарат, - великий, професійний, та передусім замінила об’єктив. Із тим, що був встановлений раніше, вона знімала щось на вулиці. – Так само гріх не використати, якщо я вже це вмію…

Вміла вона добре. Каміла Нойман-Джункейра була відомим фотографом, знімала багато чого та багато де у світі. Власне, вона прилетіла до України знімати чорнобильську зону відчуження. А потім розпочався карантин – і вона «застрягла» тут. Мало того: недорогий готель, де вона жила, закривався, як і усі інші, й Каміла опинилася перед перспективою опинитися на вулиці, та без можливості залишити країну. Вона ніколи не гадала, що може опинитися без даху над головою, маючи гроші. Та звернулася по допомогу до українських знайомих, - ті допомогти не змогли, але про ситуацію, у яку потрапила іноземна гостя, розповіли на Фейсбуку. Пост випадково прочитав Валерій – та запропонував пустити дівчину пожити у своїй старій квартирі, яку не продав, переїхавши за місто. В тієї іншого виходу не було, як погодитися, тим більше, що грошей за допомогу власник квартири з неї не узяв. Щоправда, сусіди, які Валерія знали багато років, спочатку були незадоволені, що у його квартирі буде жити іноземка. А раптом вона сама хвора цим вірусом?! Навіть невеличкий «мітинг» влаштували біла під’їзду, й не хотіли пускати Камілу всередину. Але Валерій спочатку жорстко сказав, що сам буде вирішувати, кому мешкати у його квартирі. А потім, - розуміючи, що квартирантку можуть просто зацькувати (після того, що сталося із евакуйованими з Китаю українцями у Нових Санжарах, він не плекав ілюзій щодо людяності, моральності та наявності співчуття в співвітчизників), він попрохав Камілу показати паспорт. Та продемонстрував тим, хто зібрався, штамп, з якого ясно випливало, що в Україні вона знаходиться вже більш, ніж місяць. Сусіди заспокоїлися, із Камілою навіть стали вітатися, коли вона виходила до найближчого магазину. Інтернет у квартирі був, тож, зроблені знімки вона могла відправляти для публікації.

А через чотири дні зателефонувала Валерію сама. У паніці: «Зі стелі ллється вода!». Здається, вона ніколи не бувала у звичній для мешканців радянських будинків ситуації: залили сусіди… Валерій, звісно, відразу приїхав, покликав сусідку зверху, - ту саму, яка спочатку не хотіла пускати Камілу до під’їзду, - а потім – голову ОСББ, для того, щоб зафіксувати залиття. На щастя, великого прибирання не потребувалося, а ремонтом можна було займатися точно не зараз.

А коли голова із іншими, хто складав відповідний акт, пішли, залишився із Камілою вдвох у кімнаті, та сказав:

-Нарешті, здається, можна зняти маски. – З вулиці він зайшов у медичній масці, та й, коли у квартирі перебували сторонні, її не знімав, та Камілі порадив надягнути. А тепер – вони так і зробили, уважно подивилися одне на одного, й Каміла спитала: