3.

Із професіоналами погано було всюди – у політиці, у поліції, у медицині… У журналістиці – теж. Валерія Гішпана дуже дратувало, коли він читав більшість статей або дивився більшість сюжетів, що їх автори зовсім не бажали розібратися із предметом, про який пишуть або розповідають. Принаймні, це так було із тим, на чому розумівся він сам, - школою, бізнесом, зокрема, тим, що пов’язаний із харчуванням… Він часто розумів, чому те чи інше видання зацікавлене у такій подачі матеріалу. Але визначити, наскільки журналіст сам розумів, про що пише, було важче. А від цього залежало й те, як він виконує «замовлення». Залишалося лише з острахом думати, що, якщо так само освітлюють і політику, то … такі уявлення про неї в читачів та глядачів. Чи на політиці може розумітися кожен? Не лише ж одним таксистам це доступно!

Обрати людину, із якою треба зустрітися, було важко. Знайти спільних знайомих, які б цю зустріч влаштували, - теж. До того ж, раніше такі зустрічі призначалися, зазвичай, у кав’ярнях, а зараз? Навіть присісти немає де, окрім лавки у парку.

-Таємниче! – сказала журналістка, сідаючи на лавку. Вона звернула увагу, що Валерій натягнув маску при її появі, - сама вона маски не носила, принаймні, на вулиці.

-Вибачте. Так треба, якщо ви про маску, - знизав плечима Валерій. – Бережуся, але від вас не ховаюся.

Це була правда – він представився, призначаючи цю зустріч. Сказав, що займається бізнесом, - але журналістка за прізвищем могла легко визначити, яким саме. Принаймні, які компанії мають керівника чи власника на ім’я Валерій Гішпан. Вона це й зробила, а тепер сказала:

-Незвичайне прізвище. Запам’ятовується.

-Мої предки -  з запорізьких козаків, - знизав плечима Валерій. – Є така сімейна легенда, що колись дістався до Січі іноземець, який кілька років провів у рабстві в турків, а потім від них втік. Дістався, прийняв православ’я, одружився та залишився. А був він з Іспанії… Звідси й прізвище. – Цю історію йому доводилося розповідати далеко не вперше, прізвище привертало увагу. А приховувати це не було сенсу, вважав він. А зараз подумав: як дивно, Каміла, яка не знає ані української, ані російської, просто не розуміє, що його прізвище … відрізняється від звичайних українських. Та й має досить умовне уявлення про Запорізьку Січ. Треба буде якось розповісти… Але зараз ця думка відійшла на другий план. Бо журналістка сказала:

-Але ж ви не сімейну історію хотіли мені розповісти.

-Так, Олександро. Навіть не розповісти, а привернути увагу до однієї події…

Й він коротко виклав те, що знав про вбивство Михайла Янченка. Журналістка, - її звали Олександра Латишева, вона була тридцятирічною розлученою фарбованою брюнеткою, та спеціалізувалася на кримінальній тематиці, працюючи для кількох газет та інтернет-видань, - вислухала його уважно. Та спитала:

-Ви його родич? Чи … маєте відношення до іншої сторони?

-Ані одне, ані інше. – Валерій знову знизав плечима. Журналістка відмітила цей характерний жест. – В мене зовсім інші причини цікавитися цим, але … мене не цікавить обвинувачення якоїсь конкретної людини. Мене цікавить правда. У чому б вона не полягала.

Олександра подивилася йому у вічі. Такі заяви вона вже чула, - іноді вони бували правдивими, іноді – за ними був зовсім інший інтерес. Якщо співробітництво буде продовжуватися, треба буде розібратися, що має місце у цьому випадку. А поки що спитати про інше:

-А навіщо вам тоді я?

-Я можу … здобувати інформацію з неофіційних джерел, - сказав Валерій. – Поговорити з тим або іншим, знайти спільних знайомих… Але я не можу отримати інформацію офіційно. Бо ж я у цій справі – ніхто. Навіть не свідок. Просто перехожий… І змусити поліцейських працювати теж не можу. А от ви можете зробити й одне, й інше, якщо покажете зацікавленість у цій справі. Посвідчення журналіста робить дива…

-Й це буде … варто публікації?

-Звідкіля ж я можу знати, що ми … нариємо? Які будуть результати? Та чи треба буде це публікувати взагалі? Вважайте поки що, що ви працюєте … на одного читача. Мене. Але цей читач може сплатити звичайний гонорар, якщо ніхто інший не зможе цього зробити… Згода?

-Згода! Так я іще не працювала! – посміхнулася Олександра. – З чого розпочнемо?

-З місця вбивства. Хочу, щоб ви подивилися свіжим оком … до того ж, більш професійним, ніж в мене… - Валерій знав, що співрозмовниця мала юридичну освіту, та багато часу приділяла вивченню криміналістики. – Поїдемо просто зараз?

-Чому б і ні? Якщо є на чому…

-Отам, за рогом…

Коли забирали мотоцикл, вони із Борисом приїхали на великому позашляховику «Лексус». Сьогодні Валерій обрав для поїздки невеликий електромобіль «Ніссан», а сам інакше вдягнувся, навіть змінив зачіску. Обличчя було важко упізнати за маскою, доповнювали образ темні окуляри, - погода була сонячна. У будь-який інший час випадкові свідки подумали б, що ця людина приховує обличчя. Але зараз у тому, що хтось носить на вулиці маску, не було нічого дивного. Минулого разу він приїхав із двома чоловіками, сьогодні – із дівчиною. Навряд чи хтось з сусідів загиблої жінки здогадається, що це хтось виявляє такий … усталений інтерес до вбивства.

Олександра дорогою переглянула на планшеті фотографії з місця події, - звичайно, майже відразу хтось їх «злив» до мережі. А тепер вони стояли біля будинку та тихо перемовлялися, - намагаючись не демонструвати, чим цікавляться. Олександра теж надягнула темні окуляри, - хоча маску й не носила, - а тому важко було визначити, куди саме вони дивляться.