2.

Нагода випала буквально на наступний день. Й Борис зателефонував другові:

-Маєш трохи часу?

-Так, а що?

-Пам’ятаєш, ти зацікавився вбивством вченого? Так от, є можливість поспілкуватися із його родичами. Якщо хочеш…

-Звісно, хочу! А як?

-Він, виявляється, їздив на мотоциклі. Та приїхав туди, де його вбили. Мотоцикл там і залишився, - дорогий, і треба його забрати. Спільні знайомі вийшли на мене, просять перегнати.

-А я тут до чого? – здивувався Валерій.

-А ти мене туди підвезеш, - треба ж якось дістатися… Потім я сяду на мотоцикл та віджену його, куди попросять. Ти із родичами поїдеш слідом, щоб потім мене забрати. А дорогою розпитаєш…

-Добрий план. Підступний, - сказав Гішпан. Як завжди, абсолютно серйозним тоном, але це точно був жарт: Борис знав, що вважати підступність чимось добрим його друг не міг. До того ж, що тут підступного? Просто усе склалося. Усім вигідно. Борису треба дістатися до місця, Валерику – потрібен привід, щоб побалакати із причетними до цієї справи (а хто може бути кращий за родичів?), а самим родичам – треба, щоб хтось перегнав мотоцикл…

Так і сталося, що вже через кілька годин чорний позашляховик загальмував біла будинку на Лісовому масиві. Їх зустрів молодий чоловік на ім’я Олександр – син загиблого вченого. Та передав Борису ключі та техпаспорт, - вочевидь, отримані від слідчого.

-Оце він і є? – показав Борис рукою на «Дукаті», що стояв поряд. Звичайно, ніякої необхідності у цьому не було, - номер на мотоциклі збігався із вказаним у техпаспорті. Але Борис любив іноді вдати, що він менш уважний та прискіпливий, ніж насправді. А Валерію треба було встряти у розмову.

-Так. Батько сюди на ньому приїхав, а потім…

-Добре, я поїду, а ви слідом. Куди треба..?

Та отримав адресу на Оболоні. Там Михайло Вікторович, - так звали загиблого, - мешкав, і там же у гаражі тримав свій мотоцикл. Доїхати можна було б доволі швидко, але він не буде поспішати. По-перше, щоб не пошкодити чужий мотоцикл, - Борис взагалі дивувався, що Олександр попрохав сісти за кермо незнайому людину. Мабуть, сам не був мотоциклістом та не розумів, що не кожному легко впоратися із «Дукаті Монстер 1200», - це був дуже потужний мотоцикл. Хоча якраз Борис їздив на подібних.

А по-друге, треба було дати Валерику час «розговорити» Олександра. А розпочав Гішпан з того, що попрохав під час поїздки надягнути маску. Й сам це зробив.

-Вибачте. Веління часу… Але в мене своє … здоров’я…

-Я розумію, - сказав син загиблого, сідаючи на переднє сидіння «Лексуса». Стекла у вікнах Валерій теж опустив.

-Добрий мотоцикл, хоча я на них не їжджу та не розуміюся, - розпочав Гішпан, проводжаючи поглядом Бориса, що виїздив на дорогу. – Красивий… Певно, дорогий…

-Так, тато його лише нещодавно купив. Така в нього була мрія… - Син вченого подивився на водія. – Чи ви … про те, що я насамперед цим займаюся? Так мене родичі попрохали. Похороном та усім іншим займається брат…

-Навіть на думці не було… - Валерій відірвав руку від керма та зробив примирливий жест. – Я подумав, хоч не вкрали мотоцикл звідси…

-Тут камери є. Батько саме тут мотоцикл ставив, коли приїздив, щоб, якщо що… - Та, випереджаючи питання, син вченого пояснив причину приїздів: його навіть не треба було спонукати на розмову, можливо, хотів виговоритися сам. – Тут … одна жінка жила…

Валерій та Борис вже дізналися, - Інтернет допоміг, - що покійний Михайло Вікторович Янченко мав двох дорослих синів, але був давно розлучений. Доктор медичних наук, але лікуванням пацієнтів не займався, завідував лабораторією у фармацевтичній компанії, - для Бориса було дивно, що в Україні хтось проводить серйозні дослідження у цій сфері. Але, напевно, покійний був серйозним спеціалістом, принаймні, заробляв достатньо, щоб придбати новенький «Дукаті». Й у свої шістдесят років ще мав змогу на ньому їздити, та й до протилежної статі, як виявилося, цікавості не втратив. А от інтерес до іншого виглядав природнім.

-А … що сталося, взагалі..?

Олександр знизав плечима.

-Татова подруга на першому поверсі жила. От, коли вони за столом сиділи, хтось через вікно кілька разів вистрілив. Слідчі кажуть – з мисливської рушниці. Картеччю…

Основні факти Валерій і так знав, а от щодо застосованої зброї, наприклад, чув вперше. Залишалося, - якщо вже співрозмовник готовий розповідати, - направляти розмову, не ставлячи прямих питань, які б могли його насторожити. З’ясувалося, що пострілів було чотири, підряд. Принаймні, так казали свідки, - майже увесь будинок це чув, але самого стрільця ніхто не бачив. Точніше, одна жінка бачила його спину, коли стрілець тікав з двору. Більше ніхто під час стрілянини визирнути у вікно не наважився, - Валерій їх розумів, - а можливо, не встиг. Інших подробиць син  загиблого знав мало, - тому що їх поки що не знало й саме слідство. Певно, ніхто не знав, - окрім невідомого вбивці.

-Усе – у різних кінцях! – зауважив Валерій. Він тепер мав відвезти Бориса додому, а той мешкав у зовсім іншому районі. На Солом’янці. – Ти не хотів переїхати?

-Не відмовився б стати твоїм сусідом, - посміхнувся той. Обидва знали, що гроші на це Борис тепер мав, - завдяки їхньому спільному бізнесу. Київську квартиру можна було б не продавати, - а трикімнатну у «сталінському» будинку було б шкода втратити…