Розділ 2

Шлях із сонячної Цитаделі до суворих Північних земель пролягав через Древній Серединний ліс — місце, де вікові ялини стуляли крони так щільно, що денне світло ледве пробивалося до зарослої смарагдовим мохом стежки. Ліс здавався живим: між корінням мерехтіли сині шапочки грибів-освітлювачів, а у гілках перешіптувалися повітряні духи. Гірські кручі вимагали верхової їзди, тому Астерія, змінивши пишну сукню на зручний шкіряний костюм, упевнено тримала поводи білосніжного коня.

Принцеса дала всі необхідні розпорядження свиті, яка супроводжувала її до двору нареченого, а сама вирішила їхати попереду — верхи на улюбленому коні, з яким не розлучалася ще з дитинства, та у супроводі своєї вірної саламандри. Вона не відчувала жодного страху, адже цілком покладалася на власні магічні здібності та відданого Хора.

Хор затишно вмостився у замшевій сумці на її поясі, час від часу висовуючи носа. Втім, поведінка саламандри була далекою від королівського етикету.

— Дивись, Астеріє, якась синя муха! — пролунало в її голові захоплене волання.

Перш ніж Астерія встигла його зупинити, Хор вискочив із сумки, злетів  за вуздечкою просто на лоб коневі й чхнув коротким імпульсом полум'я у світлячка, що пролітав повз. Кінь від несподіванки побіг боком, а Хор із переможним виглядом упіймав обвуглену муху й запхав її до пащі.

— Хор! Повернися в сумку і перестань лякати коня! — прошипіла Астерія.

— Я полюю! Це древній інстинкт драконів! — гордо озвався  Хор, але все ж заліз назад, ображено сопучи.

На другий день шляху тишу лісу прорізав передзвін сталі, люті крики та важке падіння. Вискочивши на галявину, Астерія побачила дорожню бійку. Четверо кремезних розбійників оточили самотнього подорожнього. На ньому був простий, поношений плащ, але захищався він із дивовижною витонченістю — його клинок вимальовував у повітрі морозні візерунки. Втім, чисельна перевага брала своє: один із бандитів уже заносив важку сокиру над його спиною.

— Гей, любителі чужих гаманців! — гукнула Астерія.

Тієї ж секунди вона змахнула рукою, і з її пальців зірвався батіг із чистого, ревучого полум'я, обвивши сокиру розбійника й спопеливши дерево вщент. Бандит у жаху відсахнувся, розглядаючи жменю попелу в руці.

— Саламандра в бій! Поразка для тебе неменуча  — прошипів із сумки Хор.

Маленька ящірка кулею злетіла стовбуром вікової ялини й влучно плюнула вогняною грудкою просто у штани другому розбійникові. Той із диким криком «Гори-и-имо!» кинувся в найближчий кущ лісової чорниці, відчайдушно ляскаючи себе по заду. Решта бандитів, оцінивши масштаб рудої загрози, з ганьбою ретирувалася в хащу.

Подорожній повільно опустив меч. Він обернувся, і Астерія на секунду забула, як дихати. З-під каптура на неї дивилися неймовірні, глибокі очі кольору зимового неба, а на вольовому обличчі промайнула ввічлива, але  трохи лукава посмішка. На ньому не було королівських регалій, але від кожної лінії його тіла віяло прихованою, стриманою силою. Найдивовижніше — вона впізнала ці очі: це були очі Ніка й Коула.

— Прекрасний кидок полум'я, леді, — його голос виявився низьким, із приємною оксамитовою хриплинкою, від якої шкірою Астерії пробігли мурашки. — Я — Келлан, скромний мандрівник. Прямую на Північ.

— Астерія, — представилася вона, вирішивши промовчати про королівський титул. — А це Хор. І він дуже пишається своїми підпалами.

Келлан опустився на одне коліно й простягнув Хору палець. Саламандра, замість того щоб укусити незнайомця (як вона зазвичай чинила із чужинцями), раптово заплющилася від задоволення, обвила його палець хвостиком і потерлася лускатою щокою об його прохолодну долоню.

«Астеріє, від нього тхне правильним холодом. Як від гарної кісточки з морозилки. Мені подобається цей двоногий», — пролунав у голові задоволений голос фамільяра.

Астерія не знала, що молодий король Келлан уже три дні таємно стежив за її кортежем. Він хотів без офіційних масок побачити ту, з якою йому судилося скріпити союз. І те, що він бачив — її сміливість, живий розум і вогонь в очах — захоплювало його дедалі більше з кожною годиною.

На вечір пішов колючий північний дощ. Мандрівники  влаштувалися на нічліг під навісом старої скелі, зарослої сяючим лишайником. Через сирість магія вогню Астерії вередувала, іскри гасли.

— Та щоб тебе... — пробурмотіла вона, намагаючись запалити оберемок гілок.

— Дозволиш? — Келлан м'яко опустився поруч. Їхні плечі випадково торкнулися, і Астерію обдало хвилею дивного, солодкого трепету. Без жодної магії, звичайним кресалом Келлан спритно розвів багаття із сухого моху. За хвилину полум'я вже приємно зігрівало прихисток.

— Ти ж маг, я бачила твою ауру, — тихо мовила Астерія, обнімаючи коліна й збентежено дивлячись на вогонь. — Чому не розпалив клацанням пальців?

— Магія — це дар, але прості речі забувати не можна, — тепло всміхнувся Келлан. Він дістав глиняний кухоль і простягнув їй гарячий трав'яний відвар, що пахнув хвоєю та брусницею. Коли він передавав кухоль, його пальці накрили її долоню. Тепло його руки було іншим — не пекучим, як її вогонь, а заспокійливим, глибоким. — До того ж, живий вогонь пахне лісом, а не чаклунством.

Астерія дивилася на Келлана крізь язики полум'я, і всередині неї розгорялася зовсім інша, лякаюча пожежа. Цей «скромний мандрівник» приваблював її з небаченою силою. «О боги, зупинись! — кричав її внутрішній голос. — Ти їдеш на весілля до незнайомого правителя! Як ти можеш так дивитися на іншого ?» Ця дилема між обов'язком і почуттям, що раптово спалахнуло, завдавала їй справжніх мук.

Тишу душевних терзань порушив дивний звук. Хор, вирішивши, що Келлану захолодно, непомітно підкрався до його чобота, ліг на носок і на повну потужність активував свою вогняну луску.

— Оу! — Келлан раптово підстрибнув, коли від його шкіряного чобота повалив густий білий дим, і почав відчайдушно трусити ногою.

— Хор, ану припини! — у паніці закричала Астерія, ловлячи ящірку за хвіст.