5

Через рік, тридцяте грудня

Ліна.

— Ліно! Ліно! Ходімо, — Єва вхопила мене за руку, не давши допити чай, — татко приніс кошеня! Він знайшов його на снігу біля будинку. Ходи глянь, яке воно миле! — я дуже любила свою маленьку племінницю, але те, наскільки голосно і пискляво вона говорила, викликало в мене головний біль.

— Ну пішли, ти ж не відчепишся, — я полоскотала дівчинку в шию і вона сміючись побігла до своїх батьків.

— Дивися, воно руденьке. А це хлопчик чи дівчинка?

— Не знаю, — відповіла моя сестра, — треба буде з ним піти до лікаря і там нам про все розкажуть.

— А йому не буде боляче? — сумно спитала Єва.

— Ні, не бійся, все буде добре, — заспокоїв її тато, — ходімо знайдемо для нього коробку. Вони вийшли з кімнати і ми з сестрою залишились самі.

— Як ти, Ліно? Все добре?

— Звичайно, — я легенько посміхнулась, хоча насправді все було трохи не так.

Я досі картала себе за помилку, що зробила минулого року. За те, що тоді не приїхала до Джуно, що залишилась на тій тупій роботі. А через місяць мене звільнили, бо виявляється я була «недостатньо кваліфікованою». Насправді ж, керівник просто на моє місце влаштував якусь свою родичку. А я вже рік без роботи і це змушує мене кожного дня згадувати про нашу зустріч з Джуно. І думати про те, що я за ним сумую. Ту спідницю я навіть не змогла викинути, бо це згадка про нього. Скільки разів я потім йому дзвонила, але абонент поза зоною доступу. 

— Ти далі думаєш про нього? — сестра вирвала мене з думок.

— Думаю, — тихо відповіла, — ніколи не уявляла, що одна зустріч може так сильно все змінити. І що я можу так легко все зіпсувати.

— Невже ти справді відчуваєш щось до випадкового чоловіка, якого знала раптом два дні?

— Це так по-дурному, правда? — я засоромлено опустила очі, — але я дійсно не можу його забути.

— Ліно, я скажу тобі лише одне. Якщо це дійсно доля, то ви ще зустрінетесь. А якщо ні, то варто його забути. От, маєш час до кінця цього року. Пообіцяй, що з першого січня почнеш його забувати.

— Типові поради старшої сестри, — я засміялась і сестра теж. Потім вона пішла перевірити, як там Єва з татом влаштували котика, а я повернулась допивати свій вже майже холодний чай, далі погрузнувши у свої думки.

Було ще не надто пізно, тому мені прийшло сповіщення про те, що на пошті мене очікує посилка. Батьки повинні були передати нам деякі гостинці, тому я вирішила якнайшвидше піти у відділення та забрати коробку. Погода була по-особливому казкова. Падав лапатий сніг, був мороз, тому під ногами приємно скрипіло. Повсюди були гірлянди, новорічні прикраси, різдвяні атрибути. Діти бігали з санчатами, грали в сніжки. Дорослі носились з подарунками і готувались до Нового року. Це все викликало в мене посмішку, але все одно серце краялось від того, що минулого року в таку ж казкову пору я просиділа весь вечір на роботі, замість зустрічі з приємною людиною.

— Будете оглядати посилку? — спитав працівник пошти.

— Ні, не потрібно, дякую.

Я взяла в руки коробку і здивуваласт від того, яка вона була важка. Що ж мама з татом такого там приготували, що я ледь-ледь донесла її до квартири сестри.

— Ліно, ти кудись ходила? Бо тут мама дзвонила, сказала, що щойно відправила нам подарунки.

— Як щойно? — я витріщилась на сестру, — а оце тоді що?

— Поняття не маю, — вона знизила плечима.

Довго не думаючи, ми швиденько відкрили коробку і це було абсолютне розчарування. Всередині було купа якихось мікросхем, дротів та пультів чи що це таке було.

— Може вони помилились, — сказав чоловік сестри, — напевно дали тобі не ту коробку.

— Допоможеш мені занести їі назад? — благально глянула на нього, бо другий раз цей тягар точно б не осилила взяти в руки.

— Так, звичайно.

Ми повернулись на пошту доволі швидко, бо несла цю коробку вже не я.

— Перепрошую, — заговорила я до того ж працівника, — але ви видали мені не мою посилку.

— Вибачте, це напевно якесь непорозуміння. Давайте перевіримо, — хлопець швидко зорієнтувався і почав щось клацати в компʼютері, — та ні, все вірно. Вказаний ваш номер як отримувача.

— Дивно, — я заглянула на монітор, — а хто відправник?

— Орест Літницький.

— Поняття не маю, хто це. Хоча… зараз я йому зателефоную. 
Я швидко набрала потрібний номер і на щастя мені одразу відповіли. Чоловічий голос був втомлений і ніби розчарований, але мене це мало хвилювало.

— Алло.

— Добрий вечір. Вибачте, що турбую доволі пізно, але ви відправили мені помилково посилку. Знаєте, що я маю на увазі?

— Ем… так, — невпевнено заговорив чоловік, — здається так. Мабуть я щось наплутав з номером телефону. 

— Вам потрібні ваші речі назад?

— Так. Давайте завтра зустрінемось, якщо вам буде зручно. Я надішлю зараз адресу.