2

Орест.

— Синку, ти вже знайшов ту книжку, яку я просила? — в кімнату зайшла мама як завжди без стуку, заставши мене за роботою.

— Ні, — коротко відповів, не відриваючись від монітора компʼютера. Насправді, я навіть не зовсім почув, про що вона говорила, — коли ти поїдеш додому?

— Виганяєш власну матір? — вона артистично приклала руку до грудей і засміялась.

— Не виганяю, просто маю деякі справи ввечері. Маю зустрітись з клієнтами.

— Краще б ти знайшов собі нормальну роботу. Те ж мені діло, фотографувати людей. Тим більше, Новий рік на носі. Ти вже визначився з тим, чи ти приїдеш до нас з татом в гості? Вже пропустив Різдво…

— Обовʼязково приїду, — врешті я відірвався від компʼютера, глянув на маму і посміхнувся. Але потім зауважив, яка година і зрозумів, що добряче запізнююсь. 
То ж підігнавши маму, я зібрався сам і ми обоє вийшли надвір. Вислухавши чергові настанови про те, що мені пора вже знайти серйозну роботу та одружитись, я обійняв її і поспішив до торгового центру. На щастя, я жив близько та сюди прийти можна було пішки. Але в думках вже проклинав цю ідею, що я взяв людей для фотосесії перед самим Новим роком, ще й вони захотіли зустрітись в місці, де зараз буде купа людей. На щастя, мої клієнти не запізнилися і обговоривши всі деталі, ми попрощалися і я піднявся на останній поверх, щоб випити хоча б кави, бо від ранку в роті не було й крихти, а ще цілу ніч працювати, щоб встигнути віддати усі фотографії до кінця року. Як зрозуміло, часу в мене так вже й багато. Біля закладів з їжею було надзвичайно людно, то ж я обрав той, де була найменша черга, щоб зробити замовлення. Я не дуже розбираюсь в каві, тому мені було все-одно, де її купити. Лиш би поміцніше. Коли я отримав свою чашку запашного напою, то задзвонив телефон і це був ніхто інший, як мама. Я швидко відійшов вбік, де було тихіше і відповів, що дуже зайнятий. Вона щось там говорила про завтрашній день і щоб я обовʼязково привіз із собою апельсини та заморожену курку, а я почав шукати вільний столик, щоб змогти ще трохи обробити фотографії тут. Заслухавшись маму в телефоні, я не помітив натовп підлітків, які йшли просто на мене, тому довелося швидко їх обійти. Було душно і у мене добряче намокли долоні, то ж свою чашку з кавою в такому швидкому темпі ходьби я не втримав і вона впала, а що найгірше, якійсь дівчині на білу спідницю. Я швидко почав вибачатися, але вона наче й не чула мене.

— Якого дідька! Невже не можна ходити обережніше! — вона почала кричати як навіжена і це трохи спантеличило мене, тому про ввічливість я й забув. Навіть трохи нагрубив, хоча це для мене було невластиво.

— Менше в телефон потрібно заглядати, а бути уважнішою. Зараз тут купа народу, всі готуються до Нового року. Не вистачало ще, щоб цей ваш улюблений телефон хтось вкрав, — відповів я, побачивши в її руках смартфон. Хоч і причиною цього випадку теж стала моя розмова по телефону, але їй цього знати не обовʼязково.

Дівчина відчайдушно намагалась витерти пляму зі спідниці серветками, а я все заглядав чи точно у неї немає ніяких опіків. Здається, ноги цілі. Я вже трохи заспокоївся, тому хотів нормально з нею все обговорити та ще раз вибачитися, але дівчина обізвала мене злодієм і що я можу вкрасти у неї телефон. Я задумався, наскільки сильно схожий на злодія і чи може ще хтось тут подумати про мене те ж саме, бо сьогодні я забув розчесати волосся після душу, тому не почув наступне, що вона сказала. Потім лиш натрапив на її злий погляд і вона потягла мене кудись за собою. Мабуть, це було дуже смішно збоку, адже я доволі високий, а дівчина мініатюрна і маленького зросту. І до речі, доволі гарна. Коли ми сіли, я вирішив мати діловий вигляд, тому склав руки в замок і поклав перед собою на стіл, але вона цього не оцінила. 

— Отже, — почала дівчина, постійно прикриваючи спідницю своїм пальто, — повторюю ще раз, ви маєте відшкодувати мені зіпсовану спідницю. 

Я слухав її, але паралельно задивлявся. Великі зелені очі, довгі вії, русяве волосся зібране у високий хвіст. І губи… нафарбовані помадою якогось мабуть ягідного кольору.

— Ви чуєте мене? — вона клацнула пальцями перед моїми очима.

— Так! Так, — я повернувся до реальності, — що я маю зробити?

— Ні ну ви справді знущаєтеся! — вона шипіла як змія, а мене це лише розвеселило.

— Добре, я зрозумів. Ви хочете нову спідницю. Без проблем, але у мене є одна умова, — я переможно схрестив руки на грудях.

— Перепрошую? — вона підняла одну брову, — ви смієте ще й виставляти умови?

— Смію. Я фотограф, а ви надзвичайно гарна. Тому ви отримаєте свою нову спідницю лише після того, як я пофотографую вас.

— Фотосесія, — відповіла дівчина холодним тоном і жоден мʼяз на її обличчі навіть не сіпнувся. Від цього мій інтерес до неї тільки збільшився, — тепер ви схожі на маньяка ще більше, я все зрозуміла. Забудьте про нашу розмову, — вона підняла обидві руки і вже хотіла піти геть.

— Будь ласка, не тікайте, — я різко підвівся в зупинив її, — мене звати Джуно.

— Джуно? 

— Так, — я широко усміхнувся, бо це був мій ніби псевдонім. Так звали мого собаку в дитинстві. Під цим іменем я фотографую.

— Що ж…— дівчина зміряла мене поглядом і на декілька секунд задумалась, — гаразд, я згідна.