1

Ліна.

— І жили вони довго та щасливо. До старості. Напевно, — я вирішила упустити все, що починалося «і померли вони в один день». 

— А що було далі? — на мене дивились величезні заворожені очі племінниці.

— Не знаю. Тут не написано, — я закотила очі.

— Прочитай ще раз, ще раз! — Єва почала верещати, а мене це жахливо дратувало.

— Не буду, все. Треба лягати спати.

— Будь ла-а-асочка, ти ж найкраща тітка.

— Ні, я вже мушу йти, — я легенько обійняла дівчинку і поцілувала в щічку, — добраніч.

Поклавши книжку на столик, я ще раз глянула на Єву і вимкнула настільну лампу. Поправила їй ковдру і двічі цмокнувши в маківку, тихо вийшла з кімнати.

— Ну що там? — спитала мене сестра, яка щось захопливо готувала на кухні.

— Спить вже напевно. Не розумію, звідки ця дитина взяла таку любов до книг. Ти, здається, не дуже хотіла і любила читати.

— Припини, — засміялась моя старша сестра, — це ж ти перечитала всі книги вдома.

— Це було давно, — я вкрала у неї з-під рук шматок моркви, — тепер ненавиджу читати. Цей час краще приділити роботі.

— Знову ти про свою роботу, — Аліса закотила очі, — навіть перед святами говориш про неї.

— Добре що нагадала, — хрумкотячи морквою сказала я, — мені потрібно ще купити новорічний подарунок для керівника. Трошки його задобрити.

— Що? Навіщо?

— Він обіцяє підвищення комусь із нашого відділу. І це хочу бути я, — примружившись, я трохи хижо посміхнулась. Так, я обожнюю свою роботу. І так само обожнюю всюди бути першою та найкращою, тому це підвищення я хотіла отримати майже будь-яким методом.

— Ліно, краще б ти так хвилювалась про сімʼю. Коли ти востаннє приїжджала до батьків? Ми сумуємо за тобою.

— Так ось же я тут, — трохи розлючено відповіла я і глянула на годинник, — ще не пізно. Зʼїжджу в торговий центр, можливо ще встигну щось купити. Бувай.

І не давши сестрі ні секунди для того, щоб черговий раз почати свою промову про важливість сімʼї, я швидко одягнулась і вибігла з їхньої квартири. Може й випадково мені довелось пропустити декілька разів посиденьки з батьками за останні три роки… ну може й не декілька, а більше… Але мені цей час був потрібен для того, щоб впевнено закріпитись на новій посаді та показати всім, що я не просто якась там дівчинка щойно з університету, а кваліфікований спеціаліст. Поки я дійшла до свого авто, то вже зовсім забула про цю розмову з сестрою і тепер в голові було лише те, що ж подарувати своєму начальнику. Опинившись у торговому центрі, я трохи розгубилась. Сьогодні тільки тридцяте грудня, а людей так багато, що й яблуку нема де впасти. Мене це злило, бо я ненавиджу великі скупчення людей, де кожен тебе штовхне, стане на нове взуття або навіть чхне в обличчя. Скривившись, я все ж наважилась зайти у той натовп. Акуратно обійшовши всіх зайвих людей, нарешті дібралась до потрібного мені бутіка. На щастя, тут було не так людно. Але знайти щось варте уваги не вийшло, тому довелось ше трохи помучитись серед усіх цих людей. Зрештою, в одному з магазинів я знайшла чудовий парфум, який ідеально підійде для начальника. Почекавши деякий час, щоб мені запакували коробочку в подарунковий папір, я зрозуміла, що страшенно зголодніла. Тому відправилась на поверх із закладами харчування, щоб знайти хоч щось, що можна було б зʼїсти. Я слідкувала за своєю фігурою дуже прискіпливо, тому обирала щось таке, щоб було максимально багато зелені та овочів. Через всіх цих людей замовлення довелось чекати дуже довго, тому я відійшла трохи вбік, щоб мені не заважали і відкрила на телефоні свою пошту, для перевірки робочих листів. І через секунду зрозуміла, що це було величезною помилкою.

— Вибачте-вибачте-вибачте! — тараторив чоловік, який щойно вилив цілу чашку гарячої кави на мою білу спідницю.

— Якого дідька! — заверещала я, — невже не можна ходити обережніше! — з шаленою злістю я полізла до сумочки, щоб знайти вологі серветки.

— Невже не можна було стати десь інакше, — з любʼязного тону чоловіка нічого не залишилося, що мене неабияк здивувало, — ще й вирядилась так. Хто одягає біле взимку?

— Перепрошую? — нарешті я підняла на нього очі, але довелося закинути голову, бо переді мною стояли усі два метри зросту.

— А чого ви очікували? Я не хотів, а у відповідь одразу почув злість.

— Одразу? Злість!? — я аж закипала, — ви зіпсували мені одяг! Ще й гарячою кавою. Добре що не настільки, щоб я отримала опіки. 

— Менше в телефон потрібно заглядати, а бути уважнішою. Зараз тут купа народу, всі готуються до Нового року. Не вистачало ще, щоб цей ваш улюблений телефон хтось вкрав.

— Судячи з того, що ви це озвучили…— я покосилась на свій гаджет і швидко сховала його в кишеню пальта, — ви можете і це зробити.

— Ну звісно, — чоловік видав смішок і відвернув голову вбік, але потім різко знов глянув на мене, — що ще я можу зробити?

— Поняття не маю, — я продовжувала відтирати пляму зі своєї спідниці, розуміючи, що це нічого не дасть і її треба буде просто викинути, — але ви маєте відшкодувати мені збитки.

— Що? — він підняв обидві брови і це мене розізлило, бо він ніби не розумів всю серйозність ситуації.

— Ви так просто звідси не підете, — просичала я і побачивши вільний столик, швидко взяла чоловіка вище ліктя та повела за собою.