54. Аліна. "Хто не сховався, я не винуватий...=)"

Я дивлюся на Макса і бачу, як його вираз обличчя стає стурбованим.  Він слухає пару хвилин, а потім вмикає голосний зв’язок, щоб я теж могла почути, що говорить Маша. 

— Що ти так довго слухавку не береш? — чую я знайомий нахабний дівочий голос. — У нас чергова зникла.

— Зникла? Думаєш, це наш клієнт? 

— Так, почерк точно співпадає. Але ми в розгубленості… Таке було до цього лише раз, — каже Маша.

При цих словах я відчуваю, неначе в мене щось похололо всередині. 

— Ми приїдемо на місце, хочемо подивитись, — відповідає Макс. — Пришлеш адресу?

— Так, зараз буде. Відключаюсь тоді, — на цих словах виклик відбивається.

Макс заходить в повідомлення і я бачу, що контакт "Машка" відправив йому повідомлення з геолокацією.

— Ну, місце є… Поїдемо прямо зараз, що думаєш?

— Так, поїхали, — кажу, і мій голос мені самій здається чужим. Я думаю, що якби ми продовжували стежити за підозрюваними, раптом би щось побачили…

— Добре, — киває Макс. — Тоді я розвертаюсь… Це на іншому кінці міста.

***

Ми добираємося до місця дуже швидко. Це околиця міста, тут уже починається приватний сектор, і будинки якісь старі, в деяких взагалі видно, що ніхто не живе — вікна забиті дошками, на дверях навісні замки. Мені стає якось не по собі, і коли ми виходимо з машини, я беру Макса за руку. 

Біля одного з таких нежилих будинків стоїть кілька поліцейських автівок з увімкненими фарами, також тут увімкнено кілька переносних ліхтарів, видно, шукають докази.  За цим колом світла будинки поринають в темряву, вони ніби поховалися за високими парканами, тільки де-не-де світяться квадратики вікон та гавкають собаки. 

Ми підходимо ближче до поліцейських і раптом я здригаюся, бо бачу на старому паркані з облупленою фарбою знайомий смайлик. Вказую на нього Максу. Хочу щось сказати, але в горлі пересохло…

— Так, це його почерк, це точно, — каже він, беручи мене за руку. — Як ти?

— Нормально, — я прокашлююся. — Якесь моторошне місце. А як вони дізналися про викрадення? Знайшли її речі? Чи були якісь свідки? 

— О, приїхали, — до нас підходить Маша, знов дивиться на мене якимось оцінюючим поглядом і хмикає. — Швидко ви.

— Були в машині, — коротко відповідає Макс. — То що тут у вас?

— Є докази, сумочка потерпілої, розкидані речі, кров, а ще… — вона розвертається і киває в сторону смайла. — Оце…

— Давай подивимось на все поближче, — каже Макс. — Чи, може, ти постоїш тут, Аліно? Тобі не обовʼязково дивитись на все.

— Ні, я хочу все бачити, — кажу я. — Не хвилюйся, зі мною все гаразд.

— Добре, — киває Макс. — Тоді ходімо.

Ми підходимо до того місця,  де лежать речі дівчини. 

— Він мабуть спеціально залишив це все, — кажу я. — Звичайно при викраденнях злочинці замітають сліди, щоб ніхто якомога довше не здогадався, де поділася жертва…

— Так, це точно залишили спеціально, — Макс придивляється до речей. — Знайома сумка…

— Така ж була у Каті, — кажу я. — Нашої клієнтки, — пояснюю Маші, яка дивиться  на нас вкрай підозріло. 

— Але така сумка не одна ж в усьому місті, — голос Макса звучить стурбовано, він теж не очікував побачити тут подібний доказ.

— Тут є документи, — каже Маша. — Викрадена — Катерина Оніщенко, донька дуже багатої людини.

— Це вона, — я зітхаю. — Але, може, є шанс, що за неї попросять викуп, чи щось таке? Саме зважаючи на статки її батька. Адже останнього разу маніяк залишив тіло жертви на місці злочину, не викрадав її…

Саме в цей момент до місця злочину підʼїжджає декілька чорних позашляховиків. З двох з них виходять охоронці в костюмах. А з середнього виходить вже знайомий нам чоловік. Це її батько, без сумнівів. 

— Приїхав її батько, — каже Макс. 

Чоловіка пропускають за стрічку, він розгублено озирається, зрештою підходить до нас, йому показують паспорт:

— Це документи вашої доньки? — запитує Маша. 

— Так, — він дивиться на паспорт, потім на Машу. — Що з нею?...

— Її, скоріш за все, було викрадено. Судячи з доказів, це був серійний вбивця, якого ми вже довго розшукуємо, — відповіла вона. 

При словах “серійний вбивця” чоловік різко блідне і хапається за серце. 

 — Вам погано? — питаю я. — Може, викликати “швидку”? 

— Не треба мені швидкої… Шукайте мою доньку. Я переверну все місто… І сам вбʼю його, якщо з її голови впаде хоч волосинка! — він, схоже, переходить з фази розгубленості до гніву.

— Будемо шукати, — флегматично каже Маша. Схоже, вона звикла до таких неврівноважених родичів жертв, і не реагує особливо на його емоційні слова. 

Цієї миті мій телефон подає сигнал про нове повідомлення. Я дістаю його і механічно переглядаю смс. І відчуваю, що по всьому тілу наче проходить холодний подих вітру. Це повідомлення від нашого маніяка.