53. Макс. Ще одна розплутана справа

— Якщо виявиться, що він її труїть, то вона може нам не повірити, — зітхаю я. 

— Будемо сподіватися, що повірить…

— Я не знаю, як казати подібне, — зізнаюсь Аліні.

— Та так і скажемо, а вона вже хай вирішує, як діяти. Бо ж він може знову щось таке утнути, а раптом передозування чи ще щось, якась несподівана реакція, це може бути небезпечно…

— Так, — я киваю. — Ну, якось буде…

За сорок хвилин до нас приїжджає клієнтка. Вона заходить до офісу і дивиться на нас.

— Добрий день… Хоча навіть не знаю, чи він добрий, — каже вона сумним голосом.

— Добрий, — вітаюсь я. — Принесли ті вітаміни?

— Так, — вона киває і проходить до нас із Аліною.

Потім риється в сумці, я помічаю, що її руки тремтять. Крім того вона постійно прикусує свою нижню губу і схоже, що їй на очі вже заздалегідь навертаються сльози.

— Ось, — вона простягає баночку Аліні, певно, я, як чоловік, не такий бажаний співбесідник в такий момент.

— Дякуємо, — Аліна бере баночку, відкриває її і викладає на паперову серветку таблетки. 

— У тебе в телеграмі фото тих таблеток, — кажу я, відправляючи їй фото, але й сам підходжу до неї.

— Схоже, що це саме вони, — відповідає Аліна, дивлячись спершу на фото, потім на вміст баночки. 

Клієнтка починає беззвучно плакати. Сльози так і котяться з її очей, але пару секунд вона не видає ані звуку.

— Я думала, він мене кохає, — шепоче вона.

— Ми ще зробимо аналіз в лабораторії, — Аліна простягає Каті паперову хустинку. — Дуже шкода, але  у вашого хлопця дійсно були мотиви, адже він ревнував вас… 

— Ревнував, — киває Катя. — Але труїти через ревнощі… Я ж ніколи не зраджувала… Я кохала його.

— Подивіться на це з іншого боку, — кажу я. — Добре, що ви дізнались, тепер ваше життя буде в безпеці.

— Що ж, тоді доветься навчитися жити без нього…

— Щодо вашої мачухи, то вона, скоріше за все, ні при чому, — каже Аліна і вмикає запис, який ми слухали в машині. 

Увесь час поки звучать голоси мачухи та її подруги, Катя слухає дуже уважно, мабуть, все ж сподівається почути якийсь компромат, але зрештою зітхає:

— Так, мабуть, я дійсно даремно думала на неї…

— Сподіваюсь, вдома ви зможете відчути себе в безпеці, — знов сказав Макс. — А це вже немало. Не дарма кажуть, що "мій дім — моя фортеця".

— Так, але не знаю, чи зможу тепер колись довіряти чоловікам, — шепоче вона. 

Я не знаю, що на це сказати, і дивлюсь на Аліну.

 — Все, що діється з нами, на краще, — переконливо каже вона. — Можливо, тепер ви зустрінете свою справжню половинку, і ще будете радіти, що не зв’язали долю з ревнивцем…

— Дякую вам, — говорить Катя. — Я вам ще щось винна?... 

— Ні, — хитає головою Макс. — Але я б хотів, щоб у вас більше не було приводів звертатись до нас, Катю.

— Але якщо раптом хтось з моїх знайомих шукатиме допомоги, я обовʼязково розповім про вас, — каже вона, витираючи сльози. — Дякую ще раз, Аліно, Максе… Тоді я, певно, піду…

— Хай для вас почнеться нове, більш щасливе життя, — каже Аліна, підбадьорююче усміхаючись. 

Катя киває і йде з кабінету. За півхвилини я кажу:

— Сподіваюсь, вона впорається з цим… Ну, морально.

— Вона сильна дівчина, — відповідає Аліна. 

— Ну, принаймні, її життю тепер нічого не загрожує, ми тут свою задачу виконали. Тепер треба зайнятись іншою справою. Там теж на кону життя багатьох людей. 

 — Будемо стежити за тим самим підозрюваним? — запитує Аліна. — Чи за іншим? 

— Ні, треба рухатись далі, думаю, він не наш клієнт. Чи в тебе інша думка? — питаю я.

 — Та й я такої думки. Ну нічого, в нас ще залишаються інші кандидатури…

***

За черговим підозрюваним ми стежимо декілька днів, але й це не дає ніякого результату. В якусь мить я навіть думаю, що ми зайшли в глухий кут і витрачаємо час даремно. З дієздатних кандидатів вже не залишилось нікого.

— Чесно кажучи, я не знаю, що тепер робити, — ділюсь я своєю думкою з Аліною, коли ми їдемо додому.

 — А що коли взагалі наші припущення про те, що маніяк працює в цьому торгівельному центрі, були хибними? 

— Все може бути, — зітхаю. — Але все одно у мене чомусь відчуття, що ми просто щось впустили…

— Але він вже давненько не давав про себе знати, раптом помітив стеження і зачаївся? 

— Але як? Думаєш, ми настільки необачні? — я дивлюсь на Аліну. — Та й стежили ми за тими, кого визнали невинними, тож якщо вірити твоїм словам, виходить, що він може бути серед тих, кого ми перевірили.

 — А може, він був серед тих, кого ми не перевіряли? 

— А це цікава ідея, — кажу я замислено, коли ми вже паркуємось біля будинку.