48. Аліна. Стеження за підозрюваним номер один.

Поки я займалася документацією, Макс розбирався з базою торгівельного центру. Десь через півгодини він задоволено сказав: 

— Ну, в нас є четверо підозрюваних!

— Чудово, я думала, буде більше, — усміхнулась я. 

— Ще троє мали алібі на час зникнень деяких жертв, — пояснив він. — Я пробив їхні зміни, вони були на роботі. Точніше, двоє були на роботі, а один лежав зі зламаною рукою. Навряд можливо викрасти когось зі зламаною рукою. 

— Та так… А ми тепер будемо слідкувати за цими чотирма? 

— Я думав послідкувати за кожним по парі днів, щоб зрозуміти, як вони живуть, чим "дихають", — запропонував Макс. — Згадай, як ми слідкували за Олександрою, вона одразу викликала в нас підозри через незвичні паркування. Може і тут буде якась подібна непряма зачіпка. Тоді слідкуватимемо довше. 

— Тоді з кого почнемо? 

— Давай в алфавітному порядку, — Макс зазирнув до компа. — Перший — Сергій Бакурін. Судячи з даних, які він дав на роботі, він живе в передмісті, в приватному секторі в дачному кооперативі. Кооператив практично закинутий, там було б легко сховати викрадену людину. 

В мене одразу починає частіше битися серце. Невже ми вийшли на слід викрадача моєї сестри? 

 — А він зараз на роботі чи вихідний? — запитую в Макса. 

— Судячи з графіку змін, до якого я теж дістався, сьогодні в нього денна зміна, — сказав він. — Звільниться десь о четвертій. 

Я поглянула на годинник, зараз була третя дня. 

— То, мабуть, треба поспішити, і чекати біля виходу з торгівельного центру…

— Так, давай так і зробимо…

***

Я трохи хвилююся, адже можуть виникнути якісь непередбачувані обставни — затор чи аварія на дорозі, і ми не встигнемо вчасно й наш новий “об’єкт” поїде додому. Адже часу до завершення його зміни залишилося обмаль.

Та нам щастить доїхати швидко і без пригод, Макс паркується на стоянці, звідки добре проглядається вхід, а вже за кілька хвилин ми бачимо Сергія. Це чоловік років сорока, непримітної зовнішності, який цілком підходить на роль маніяка, принаймні зовні. Ми стежимо уважно, очікуючи, що він підійде до якоїсь із автівок, припаркованих на стоянці, але чоловік, нікуди не звертаючи, прямує до автобусної зупинки. 

— В нього нема машини, — замислено каже Макс. — Або є, але він на ній сюди не їздить. На місці маніяка я б точно не їздив по місту на тій машині, на якій перевозив викрадених людей. 

— Ну що ж, думаю, якщо в нього вдома є машина, то ми її побачимо, — розмірковую я. 

— Можливо, там буде гараж, треба буде туди проникнути і впевнитись, — каже Макс, вирулюючи за маршруткою, на яку сів наш новий обʼєкт. — А поки що поїдемо за автобусом. Добре, що машин у місті їздить багато, ми не викличемо підозр в Києві. А от вже як виїдемо в сторону кооперативу, поїдемо іншою дорогою. Якщо авжеж виявиться, що він їде додому. Пробий куди їде його маршрутка. 

Я заходжу в інтернет з телефона і дивлюся кінцеву зупинку цього рейсу. 

— В принципі, вона якраз проїжджає повз цей кооператив…

— Але ми все одно проведемо її до окружної, а потім обженемо і чекатимемо на "обʼєкт" біля кооперативу. 

***

Ми під’їжджаємо до кооперативу, тут і справді не надто людне місце, більшість будинків стоять з забитими вікнами, видно, що в них ніхто не живе. Тільки бездомні собаки нишпорять в пошуках чогось їстівного. 

Зупиняємося трохи віддалік зупинки, так щоб бачити її, але не привертати уваги “об’єкта”. Чекаємо, але маршрутки все немає. Я починаю нервувати. Раптом щось трапилося, або ж інформація в інтернеті виявилася неправдивою, і автобус їхав кудись в зовсім інший бік? 

Коли вже мій терпець майже уривається, я бачу, як з-за повороту вигулькує знайомий жовтий мікроавтобус. 

 — Здається, це він, — я показую пальцем на самотню постать у сірій куртці, що виходить з маршрутки і прямує по розбитій дорозі вглиб селища. 

 — Точно він, — підтверджує Макс. — Значить, він йде до свого будинку там. Якщо це будинок з його фактичного місця проживання, яке він давав в ТЦ, коли влаштовувався на роботу, то я знаю, що то за будинок, — він відкриває мобільний і показує мені гуглкарту, на якій вмикає режим перегляду вулиць "вживу". — Оця маленька сіра дача на самому краю кооперативу, майже в лісі. 

 — Але як ми будемо за ним стежити? — запитую я. — В місті це робити досить просто, там багато машин, людей, а тут ми одразу викличемо підозру…

— Так, тут ти маєш рацію, — Макс зітхає. — Можливо, нам треба приїхати сюди, коли його не буде? Тут нема охорони, кооператив закинутий, та й живе всього пару людей. Але так ми зможемо перевірити місце і зрозуміти, чи є машина і чи є ознаки того, що там утримували людей, чи може ще якісь докази. Місце ідеальне для подібного… Майже закинуте, але й їхати з міста не надто довго.

 — Так, мабуть, нам зараз краще поїхати додому, а повернутися сюди, коли Сергій буде на роботі…