40. Аліна. Несподівана пропозиція та його відвертість.

Я трохи вагаюся, але потім киваю:

— Добре, мабуть, так і справді буде краще…

— Тільки спочатку, певно, повечеряємо? — питає він. — Зголодніла?

— Давай повечеряємо…

— А після вечері заїдемо за твоїми речами, — пропонує Макс.

— Добре…

Ми перекушуємо в невеликому ресторанчику, а потім їдемо до мене. Я збираю найнеобхідніші речі.

— У мене чомусь таке дивне відчуття, наче я сюди більше не повернуся, — кажу я Максу. 

— Може, воно й на краще, — відповідає він. — Може, поселишся у мене, ну якщо тобі сподобається жити зі мною. Я буду не проти, навпаки тільки за.

 — Не спіши, — усміхаюся я. — Можливо, вже за кілька днів ти кардинально зміниш свою думку. Я не дуже гарна господиня, і взагалі…

— Та ніби ми багато часу вдома, — він махає рукою. — У нас справа за справою, часто приїжджаємо вночі. Ми не встигнемо щось забруднити. 

 — Ото хіба що не встигнемо, — я знизую плечима. — Але чи не трапиться так, що ми будемо поруч двадцять чотири години на добу, аж поки не надокучимо одне одному? 

— Ну, думаю, на роботі ми все ж займаємось роботою, тож навряд будемо там надокучати, чи ні? — питає він злегка стурбовано. — Принаймні, мені з тобою на роботі дуже комфортно. Бо я не люблю інших людей… Мені з ними спілкуватись не хочеться. А без тебе б було необхідно спілкуватись, і багато. 

 — Дивно, я, дивлячись на тебе завжди думала, що ти полюбляєш спілкуватися з людьми, — кажу я. 

— Раніше я більшість часу проводив за компом, — каже Макс. — Міг днями не виходити з квартири…

 — Я в принципі теж інтровертка, — зізнаюсь. — З попередньої роботи пішла частково і через те, що там мені постійно надокучали співробітники непотрібними мені розмовами та чаюваннями…

— То ми з тобою знайшли одне одного, — усміхається Макс. 

— Ну, принаймні, ми добре знаємо, що кожній людині потрібен особистий простір, і даватимемо одне одному побути на самоті достатньо часу, щоб не озвіріти, — кажу я. 

— Цікаво б було побачити тебе трохи озвірівшою, — Макс сміється. — А то щось зовсім не уявляю…

— Ну, мене важко вивести з себе, але якщо тобі це вдасться, то побачиш… Але краще не треба, — серйозно кажу я. — Бо я не хочу з тобою сваритися. Ти надто дорогий мені. 

— Я теж не хочу сваритись, — усміхається він. — Але все одно трохи цікаво… Ти в мене така мʼяка і добра, просто не уʼявляю тебе злою.

— У мене на роботі був один колега, який розносив вхідні листи по кабінетах. Не знаю, навіщо це було потрібно, адже це приходило шефу на електронну пошту, і він міг просто сказати комусь розіслати ці листи так само електронкою. Але він посадив спеціального співробітника,який ці листи роздруковував і, поклавши в папку, розносив по кабінетах. І в кожному кабінеті сідав і починав теревенити, так проходив цілий його робочий день.  Одного дня він так мене дістав, що я взяла ту папку і викинула в відчинене вікно. Він побіг збирати ті папери по всій вулиці, і більше до нас не заходив, і ми могли спокійно працювати…

— То капець, але нащо він це робив? Цікаво… І що сталось з ним далі? Він у вас довго ще працював? 

— Та так, я звільнилася, а він досі продовжує працювати, я ж кажу, в наш шеф тримає цілу купу непотрібних людей, той його друг, той кум,той сват… і придумує їм такі заняття…

— Але ти мене здивувала, — зізнається Макс. — Своєю реакцією. На листи. Але це добре. Значить, ти можеш постояти за свої інтереси. 

— То була скоріше реакція не на самі листи, а на нав’язливість людини, яка не цінує часу інших… Але я ж кажу, я мовчу, мовчу, а потім одразу показую, на що здатна. Так що не розслабляйся, — я сміюсь. 

— Сподіваюсь, я все ж буду більше веселити тебе, аніж злити, — він теж починає сміятись. 

 — Так, ти мене не злиш, і я сподіваюся, що так буде завжди…

***

Коли ми приїздимо до Макса, якийсь час іде на те, щоб розкласти речі. На вулиці вже ніч і я відчуваю себе доволі стомленою, однак нарешті окрім втоми я відчуваю щось схоже на спокій. Певно, ця визначеність щодо проживання з Максом, допомагає мені остаточно взяти себе в руки. Ну що мені зробить той маньяк? Якщо я буду поруч із Максом, він обовʼязково захистить мене, я в цьому була впевнена…

— Я вже постелив, можна йти в душ і лягати. Завтра нам ще слідкувати за ціллю, тож цілий день будемо на ногах, треба лягти раніше, — каже Макс, підходячи ближче до мене і торкаючись долонею талії.

Я все ще трохи відчуваю незручність, але усміхаюся йому й киваю. 

— Добре, мабуть і справді нам треба добре відпочити…

Він уважно дивиться мені в очі, немов гіпнотизує своїм поглядом:

— Ти така красива…

— Така як завжди, — я поглядаю на себе у дзеркало. — Ти мені лестиш…

— Я тебе люблю, — несподівано каже він. 

Я відчуваю, що червонію. 

— Це так несподівано, але приємно, — відповідаю.