35. Макс. Два варіанти...

Коли я бачу Лізу мертвою, то мені  і самому стає не по собі. Все ж, я не звик до подібного… Я не коп чи щось подібне, я взагалі пішов у детективи, можна сказати, волею випадку, щоб просто на шахрайстві більше не попадатись і застосовувати свої вміння в більш корисний для людей спосіб. 

Маша одразу помічає мене і підходить ближче:

— Ну нарешті ти з’явився… Бо я вже думала, що ніколи  сюди не доберешся, — невдоволено каже вона. 

— Чому це "ніколи"? Я виконую свої зобовʼязання, — я зітхаю. 

— Чогось виглядаєш геть кислим… Не можеш придумати нормального виправдання, чому жертва дзвонила тобі перед смертю? 

— Вона зверталась до мого детективного агентства, — кажу насуплено. — Була клієнткою. Але пару днів тому ми відключили повний супровід, це було надто дорого для неї. У мене є чеки на проплату супроводу до позавчорашнього дня. 

— І тепер тебе мучить совість? — вона пильно дивиться на мене. 

— Ще чого, — хмикаю я. — Я не винен, що вона відключила стеження, ми приватна компанія і працюємо тільки за передоплатою. А от поліція… Вона зверталась до вас, але її просто відправили додому.  Тож цікаво, хто дійсно винен в тому, що вона була без захисту, що думаєш? — я зазираю їй в очі.

— У поліції можливості обмежені, — каже Маша. — Не так, як у вас, в агентстві, гроші взяв і носишся з клієнтом, як із писаною торбою…А в нас купа різних справ, і всі на мені…

— А якщо грошей нема, то ми нічого нікому не винні, ти сама це прекрасно розумієш, — прямо кажу я.

— То ти тому й не відповідав на її дзвінки, що вона не могла тобі заплатити? 

— Я був зайнятий в той момент…

— Цікаво, чим це ти був зайнятий? Чи не своєю секретаркою? Бо вона так само не відповідала жертві…

— Навіть якщо я й був зі своєю дівчиною, — я роблю акцент на слові "дівчина". — Я не зобовʼязаний відповідати на нічні дзвінки будь-кого, чи то клієнта, чи то ще когось. 

— Ось тим ти й відрізняєшся від поліцейських, — бурчить вона. — Ми, щоб ти хотів знати, мусимо відповідати на дзвінки і їхати за викликом у будь-яку хвилину дня і ночі…

— Тільки коли у вас зміни. А не в вихідні чи неробочий час, — я знизую плечима. — В інший час відповідають інші копи.

— Добре, хай це буде на твоїй совісті, — каже вона. — Зараз потрібно, щоб ти розповів усе, що жертва вам повідомляла, можливо, ми разом знайдемо якусь зачіпку.

Я зітхаю і дивлюсь навколо. В поле зору знов потрапляє смайлик.

— Смайлик, — відповідаю я їй і показую пальцем на стіну будинку.

— Ти що, знущаєшся? — обурюється вона. 

— Ти просила зачіпку, я даю її тобі, — хмикаю я. — На попередньому місці злочину також був смайлик. І не тільки там, а ще й в переписці жертви.

— Так, про листування давай детальніше… З ким вона спілкувалася?  

— Ваш маніяк листувався з жертвами, — кажу я. — І в мене є його переписка з однією з них, але не з Лізою, а з попередньою… 

— В тебе вона з собою? — Маша дивиться на мене так, немов я зараз їй виведу вже спійманого маніяка. 

— Звідки? Ти сказала терміново їхати, розбудила мене… — я зітхаю. — Чи ти думаєш я все собі на робочий мобільний скачую? Я що, схожий на ідіота? 

— Добре, тоді можеш їхати додому і привезеш мені цю інформацію в відділок. Чи ти хотів ще щось тут оглянути? 

— Так, — я киваю. — Краще я теж огляну місце злочину, думаю, це не буде зайвим, раз вже я тут…

***

Після того, як я дуже прискіпливо оглядаю місце злочину, маю визнати, що більше ніяких зачіпок просто нема. Я нічого не бачу… Може, справа в тому, що цього разу жертвою стала моя підопічна? Хай я й дійсно ні в чому не винен перед законом, але не можу сказати, що не шкодую про те, що не відповів на її дзвінок вчора…

Але мені ще не так погано, як Аліні, по ній вся ця ситуація вдарила набагато сильніше… 

Саме тому щойно я завершую огляд місця злочину, я прощаюсь з Машею та іншими поліцейськими і їду додому. 

Чим ближче підʼїжджаю, тим більше нервую… Якщо по мені так вдарила ця ситуація, то що ж відчуває вона?

Паркую машину і йду до підʼїзду. Викликаю ліфт, їду на свій поверх. Перед самою квартирою на мить зупиняюсь. Не знаю, що треба казати в подібних ситуаціях… 

Зітхаю і все ж вставляю ключ у замок і відчиняю двері.

— Аліно, я прийшов, — кажу вже в передпокої і швидко знімаю взуття та верхній одяг.

Вона тут же виходить з кімнати, але виглядає ніби пригніченою і дуже блідою. 

— Що там було? — запитує мене млявим голосом. 

Я підходжу ближче і обіймаю її. 

— Смайл, знов, — я намагаюсь уникати зайвих деталей. 

— Максе, він знову написав мені, — шепоче вона і починає плакати. 

— Що?... Написав? — я притискаю її до себе. — Сьогодні ж вийдеш з профілю і більше туди не зайдеш. Це ж він в месенджер написав?