34. Аліна. Шок, провина, страх...

Я в шоці дивлюся на Макса. Потім біжу до своєї сумочки і дістаю телефон. Так і є, останні виклики від Лізи…

Набираю її, на автоматі, можливо, сподіваюся, що все це якась помилка, і вона відповість, жива і здорова. Хай навіть питає про Макса, я покличу його, лиш би все це було якимось дурним жартом чи непорозумінням…

— Ви що, ідіоти? — чую з гучномовця телефона Макса голос Маші. — Чому твоя помічниця знову дзвонить на телефон померлої? І не кажи, що це співпадіння!

Я натискаю на “відбій”. З очей починають текти сльози. Сідаю просто на підлогу і плачу. 

— Я передзвоню, — каже Макс і відбиває виклик, сідає переді мною і обіймає за плечі. — Аліно, не плач…

— Ми мали їй відповісти, — схлипую я. — Якби ми відповіли, то, можливо, вона залишилась би живою…

— Навіть якби ми відповіли, ми б не встигли, — відповідає він, гладячи мене по волоссю. — Вона вже була з ним в той момент, тому й намагалась подзвонити.

— Може, якби ми одразу підняли на ноги поліцію, то вдалося б її врятувати, а маніяка спіймати… А так ми думали тільки про себе…

— Аліно, ми не зобовʼязані відповідати на дзвінки цілодобово, для таких речей є поліція… 

— Що тепер з нами буде? Маша сказала, що у нас будуть неприємності? 

— Нічого з нами не буде, — хмикає він. — Ми при чому? Розповімо, що за нею слідкували. Вона ж ніби зверталась в поліцію, а її відшили… 

— А чому тоді  вона до нас дзвонила? Раптом поліція скаже, що ми якісь спільники маніяка? 

— Не видумуй і не панікуй раніше часу, — каже Макс. — Ми маємо допомагати слідству, ну, принаймні я. У нас такий договір. Тому мені і подзвонили. 

— Я не можу не панікувати, мені страшно, — я не впізнаю завжди таку спокійну Аліну. — Мені здається, що він це робить спеціально… Щоб підставити нас або щось таке…

— Аліно, не бійся, — він обіймає мене і пригортає до себе. — Все буде добре. Ми ні в чому не винні. І я не дам нас підставити. Ти віриш мені? 

— Вірю… — я обіймаю його і наче трохи заспокоююся. — Але б я віддала усе за те, щоб тільки ми могли запобігти цьому…

— Певно, тобі краще не їхати на місце злочину, — Макс цілує мене в скроню. — Я поїду і сам з усім розберусь. Дам свідчення. 

— Добре, — кажу я. — Мені справді краще зараз заспокоїтися і взяти себе в руки. Бо там все одно толку з мене не буде. Але можна тебе про щось попросити? 

— Само собою, — киває Макс. — Я зроблю все, що попросиш.

— Подивишся там, на місці злочину, чи не буде знову такого смайлика, як під час попереднього вбивства? 

— Будь ласка, нікуди не виходь в такому стані, — каже він злегка стурбовано. — Я постараюсь повернутись дуже швидко. 

— Добре, — я цілую його в щоку. — Ти теж будь обережний, дуже тебе прошу! Не сварися з копами, бо я боюся, щоб на тебе не повісили якийсь злочин, вони це вміють…

— Домовились, — киває він і чмокає мене в губи. — Замкнись і чекай на мене, я скоро буду…

***

Коли Макс виходить, я одразу замикаю двері  на два замки і на ланцюжок, ще й завішую вікна шторами. Здається, в мене починається манія переслідування, але так я почуваюсь безпечніше… Бо здається, що маніяк може навіть десь стояти в сусідньому будинку з біноклем і відстежувати мене. 

Я ніби трохи заспокоююсь, пробую логічно мислити. Ми й справді не винні, адже дали Лізі всі необхідні інструкції, вона ж не дуже ретельно їх дотримувалася. Та й поліція мала реагувати, а не відмахуватися від неї. Це всього лиш трагічний збіг обставин. А мені може й не маніяк писав тоді, а просто якийсь хуліган. Дійсно, з чого я взяла, що то саме він? Смайлик насторожив? Але скільки людей вживають однакові смайлики, це просто смішно… Мені треба до психолога, от і все. 

А Макс обов’язково вистежить того маніяка, він же дуже розумний. Я просто не буду більше відповідати ні на які повідомлення і не буду нікуди виходити сама, а поряд із Максом я в безпеці… Просто треба заспокоїтися і не панікувати…

Щоб трохи відволіктися, я беру в руки телефон і заходжу в соцмережі. Споглядання чужих життєвих моментів — якихось сімейних свят, подарунків, поїздок викликає ніби якийсь легкий транс, принаймні тривожні думки трохи витісняються зі свідомості. 

Аж до тих пір, поки я не чую звук вхідного повідомлення, що змушує мене здригнутися. Ще не заходячи в месенджер, я вже відчуваю, що нічого хорошого в ньому не буде…

Відкриваю месенджер і з жахом бачу, що знову активувався профіль моєї сестри. Читаю: 

"Як ти, мила? Чому я не бачу тебе на місці вбивства?... Ну в будь-якому разі, тримай фоточки, не хочу, щоб ти щось пропустила!" — і бачу смайлик… А після нього фотографії мертвої Лізи…

Переборюю бажання кинути телефон об стіну або зробити ще щось таке безглузде, закриваю рот долонею, а тим часом на екрані  з’являється новий текст. 

"Дякую, що не слідкували за нею, тільки завдяки вашій співпраці все пройшло за планом, хоч і з затримкою!" — і знов він додає свій смайлик… 

Я швидко закриваю месенджер, кладу телефон на стіл і відходжу подалі, так наче він може раптом вибухнути, або ще щось. Мене всю трясе… Я знову починаю плакати…