33. Макс. Підозрювані чи свідки?...

Сьогодні в офісі порожньо майже до самого закриття, але саме тоді, коли ми майже зачиняємось, до нас заходить новий клієнт. Там роботи всього на годинку-півтори в онлайні, і він готовий доплатити за терміновість, тож ми затримуємось в офісі майже до восьмої. Вже коли клієнт йде, я пропоную Аліні заїхати повечеряти десь в ресторані, бо знаю, що ми обоє добряче зголодніли. 

— Можемо влаштувати щось типу побачення, — усміхаюсь я. 

— Я не проти, — каже Аліна. 

Ми зачиняємо офіс і їдемо до невеличкого затишного ресторанчику італійської кухні. Я прошу посадити нас за відокремлений столик. Ми замовляємо канелоні, два салати, і якусь фірмову страву з мʼяса. Я пропоную Аліні випити келих вина, хоча сам пʼю сік через те, що за кермом. 

Вечір проходить добре. Вже десь близько пів на десяту ми завершуємо вечерю і сідаємо в машину.

Я дивлюсь на Аліну:

— Ти ж поїдеш до мене сьогодні? Ну в сенсі поїхали зі мною, я запрошую. 

 — Ми ж наче вже домовилися про це, — каже вона. — Чи ти боїшся, що я передумала? 

— Хто вас дівчат знає, — усміхаюсь я і заводжу машину. — Добре, тоді поїхали…

***

Коли ми вже припаркувались, зайшли до підʼїзду, і йдемо до квартири, я відчуваю легкий мандраж. Але більше я не збираюсь гальмувати з цим. 

Щойно ми заходимо до квартири і я зачинаю за нами двері, я знімаю куртку, а потім допомагаю Аліні зняти верхній одяг, після чого майже одразу обіймаю її за талію зі спини:

— Мені подобається, що ми весь час разом…

— Мені теж, — каже вона трохи схвильованим голосом. 

Я усміхаюсь і торкаюсь губами її шиї, притягуючи її ближче до себе. 

Вона ніби завмирає, прислухаючись до своїх відчуттів. 

Я розвертаю її до себе, притискаю до шафи у передпокої і зазираю в очі:

— Хочу тебе… Давно. 

— Мабуть, у нас все таки не вийде не змішувати роботу і особисте життя, — зітхає вона. 

— Ну але все тільки за твоїм бажанням, — я продовжую дивитись на неї. — Що скажеш? Ти готова це все змішати? 

— Певно, що так…

— Іди сюди, — я притягую її до себе і цілую в губи, прикриваючи очі. 

Вона теж заплющує очі і відповідає на поцілунок, поклавши руки мені на плечі. 

Але цієї миті в мене в кишені дзвонить телефон. 

— Подивись, хто там, — каже Аліна. 

— Це не так важливо, — не витягуючи телефон з кишені, я вимикаю на ньому звук бічною кнопкою, а потім знов втягую Аліну у поцілунок і тепер вже веду передпокоєм до вітальні, а звідти й до спальні.

Її сумочка залишається в передпокої, і ми чуємо звіддалік, що її телефон теж дзвонить. 

— Хто б це міг бути? — бурмоче Аліна. 

— Хочеш піти подивитись? — я зазираю їй в очі вже коли ми стоїмо прямо перед ліжком. — Чи все ж продовжимо?

— Подивлюся потім, — відповідає вона. — Все-таки, робочий день у нас вже закінчився…

— Саме так, — я усміхаюсь і втягую її в черговий поцілунок, сідаючи на ліжко і садячи Аліну собі на руки. — Я кохаю тебе… — шепочу на вухо і не даю їй відповісти, просто знов цілую…

***

Дзвінок мобільного змушує скривитись і все ж розплющити очі. На вулиці ще практично темно, певно, зараз десь шоста година… Якого біса? 

Я встаю з ліжка і шукаю на підлозі штани, в які поклав телефон. Це певно Машка, в мене тільки вона і Аліна в обраних і телефон дзвонить навіть на беззвучному. 

Я знаходжу штани і дістаю з них мобільний, бачу, що дійсно дзвонить Маша.

Аліна сідає на ліжку, протираючи очі:

 — Щось сталося? Ой, я так і не подивилася, хто то вчора дзвонив…

— Не знаю, Маша дзвонить, з відділку, можливо, і сталось…. Треба відповісти. 

Я беру слухавку і відповідаю тут, не переходячи в іншу кімнату, бо Аліна вже не спить.

— Алло, — кажу я Маші.

— Ти так довго йшов до телефону, невже спав? 

— Уяви собі, — хмикаю я і ставлю на голосний звʼязок, щоб Аліна теж все чула. — Що сталось? 

— Знайдено чергову жертву нашого маніяка. І у мене до тебе буде багато питань, бо саме тобі та твоїй помічниці жертва надзвонювала перед моментом смерті… 

***

Ось і чергова глава. Діліться враженнями і припущеннями, не забудьте поставити книзі зірочку і підписатись на мою сторінку, якщо вам подобається, як я пишу!