30. Аліна. "Можу поспати з тобою..."

Фільм виявляється справді про серійного вбивцю, але мене зазвичай подібні історії не лякають, бо я ж знаю, що те все відбувається не насправді. Але коли Макс каже, що його знято на основі реальних подій, я починаю дивитися уважніше, просто для того, щоб “прокачати” свої навички детектива, які в мене  досить слабенькі. 

Але потім я вже так захоплююся розвитком сюжету, який є досить напруженим, що забуваю про початковий намір шукати “ляпи” і аналізувати дії героїв, а просто співпереживаю їм…

Головна героїня фільму спілкується в чаті в інтернеті, і  це спілкування здається цілком безневинним, поки вона не розуміє, що за нею стежать. Інакше звідки б її таємничий співрозмовник знав про неї такі подробиці, про які вона йому ніколи не писала…

Мені стає трохи не по собі, бо я згадую події з реального життя, і якоїсь миті, коли в особливо напружений момент на екрані у мене в сумочці пищить телефон, інформуючи про нове повідомлення, я лякаюся по-справжньому. Так, що мимоволі хапаю Макса за руку.

— Аліно, все нормально? — питає він злегка стурбовано, переплітаючи наші пальці.

— Так, то просто телефон мене налякав, — я дістаю його з сумочки, якусь мить вагаюся, дивитися, що там, чи ні. Серце чогось калатає, дихати стає важко…

— Хочеш, я сам подивлюсь, що там? — ніби читає мої думки Макс. — Ти виглядаєш стурбованою…

— Та все добре, — я через силу усміхаюся, відкриваю месенджер і бачу, що це мобільний оператор повідомляє про необхідність заплатити за послуги. — Це всього лиш звичайна смс, то мабуть, просто в сукупності з фільмом вона мене налякала…

— Ну як скажеш, — він киває, але руку мою не відпускає. — Може, хочеш подивитись щось інше? 

— Та ні,  мені цікаво, чим усе закінчиться, — я загадую, що якщо у фільмі буде хепі-енд, то ми теж спіймаємо маніяка, і все буде добре….

— Ну, я цей фільм не дивився, але в жанрах є драма, то невідомо, що там буде за кінець, — замислено каже Макс. — Хоча, думаю, маньяка вони спіймають.

 —  Ну, вже скоро дізнаємося, — кажу я, не відводячи погляду від екрану. 

Чомусь мені дуже важливо, щоб все в цьому фільмі закінчилося благополучно.

“Мабуть, у мене якийсь невроз, — думаю я. — Може, записатися до психолога?”

Але вже за мить ці думки відлітають, бо я бачу, що вбивця таки дістався до будинку героїні.

— Цікаво, чи в житті люди так само діють по-дурному? — питаю я, коли в будинку гасне світло, а героїня, взявши зі столу лампу в якості зброї, йде на звуки кроків із питанням: “Хто там?”

— Ну, страх може змушувати панікувати, а паніка, в свою чергу, притупляє когнітивні здібності, це факт, — відповідає Макс. — Тож це цілком логічний розвиток подій. 

— Не знаю, я б на її місці, десь заховалася, адже маніяк теж не бачить у темряві, а вона краще знає будинок… І викликала б поліцію тихенько…

— Ти забула, в неї розряджений мобільний, а стаціонарного нема, як їй подзвонити? — перепитує Макс.

— Але все одно тупо отак йти назустріч і голосно говорити…

— Це правда, — Макс знизує плечима. — Але так вона має примарне відчуття контролю ситуації. 

Цієї миті раптом у квартирі Макса гасне світло, і я скрикую від страху. 

Макс обіймає мене однією рукою, а іншою вмикає ліхтарик на телефоні:

— То, певно, через грозу пробки вибило, — каже він. — Не бійся, Аліно, все добре, я з тобою.

 — То я від несподіванки, — кажу, але не відсторонююся від нього.  — Мабуть, і справді якісь проблеми на лінії, он сусідній будинок теж без світла…

Втім, за кілька хвилин світло з’являється і телевізор знов працює.

— Ну ось, бачиш, все добре, — усміхається Макс і бере до рук пульт. — То що, увімкнемо щось інше?

— Ні, давай додивимося цей фільм, думаю, вже ніяких сюрпризів не повинно бути… — кажу я. 

— Добре, — він киває і робить трохи голоснішим звук на телевізорі.

Я з завмиранням серця дивлюся на екран. Маніяк таки спіймав героїню, зв’язав її і тепер розповідає про своїх попередніх жертв… Я увесь час очікую, що зараз до будинку увірвуться поліцейські і звільнять її… Але в кінці кінців допомога приходить занадто пізно, і дівчина гине…

Відчуваю якусь порожнечу всередині.

— Даремно ми вибрали цей фільм, — зітхаю, коли на екрані з’являються фінальні титри. 

— Пробач, — каже Макс. — Зазвичай навіть коли написано "драма", детективи все одно закінчуються більш позитивно. 

— Так, — погоджуюсь я. — Але в принципі, злочинця все ж затримали, так що не можна сказати, що все тут погано…

— Вже майже перша, певно, треба лягати спати, — припускає Макс.

— Так, — киваю я. — Нам завтра рано вранці треба відвезти телефон…

— Тоді постелю тобі у себе, — Макс вже хоче встати з дивану, але я хапаю його за рукав сорочки.

— Мені щось страшно, — кажу я. 

— Ну, можу поспати з тобою, — каже він ніби жартома, але дивиться прямо в очі.