25. Макс. Ти, певно, ревнуєш...

— Аліно, — кажу я, беручи її за запʼясток, коли вона вже натискає на ручку і збирається виходити з машини. — У нас все нормально? Ти мені дуже подобаєшся, не хочу, щоб між нами були якісь недомовки.

— Так, вибач будь ласка, — вона трохи сумно усміхається. — У мене важкий характер, мабуть, ти вже встиг це помітити…

— Не видумуй, нормальний в тебе характер. Просто якщо тобі щось не так, щось не подобається, кажи мені, добре? — запитую її я. 

 — Мені все подобається, але ж це мабуть непрофесійно, що клієнтка мене дратує? — вона хмурить брови. — Ця Ліза або така недалека, або прикидається, але якщо прикидається, то з якою метою? Може, її взагалі хтось підіслав до нас? 

— Та ну, — я теж насуплююсь. — Нащо це комусь треба? Хоча, я маю підозру, чому вона тебе дратує…

 — І чому? 

— Ти, певно, ревнуєш, — кажу я і одразу продовжую. — Але не варто, я… Ти для мене дуже особлива, в мене нема людини ближчої і дорожчої за тебе, Аліно. 

Вона уважно дивиться на мене і я помічаю, як на її губах з’являється несмілива усмішка, а щоки вкриває легкий рум’янець.

— Що ж, мені дуже приємно це чути, — каже вона. — Вибач, що я образила тебе своїми підозрами. 

— Ти мене не образила, я просто хочу, щоб ми розмовляли одне з одним щиро, тоді й проблем буде менше, — пояснюю я, переплітаючи наші пальці.

Мені знову здається, що вона ніби вагається, щоб щось сказати, але може це просто здається? Бо вже за мить вона цілує мене в щоку і каже:

— Добре, я обов’язково буду розповідати тобі все. Добраніч, Максе, я піду, тобі теж треба відпочити…

— Домовились, — я усміхаюсь. — Тоді до завтра?

 — До завтра, — вона усміхається, відчиняє дверцята і виходить з машини. 

Швидко йде до під’їзду, а на самому ганку обертається, махає мені рукою і заходить в будинок. За кілька хвилин я бачу, що в її вікні загорається світло, отже все добре, можна їхати додому…

***

Зранку я вирішую забрати Аліну на машині, щоб ми разом поїхали на роботу. Вона, як завжди, пунктуальна, і виходить чітко в призначений час. 

— Привіт, — усміхається, сідаючи в машину. — Які в нас плани на сьогодні? 

— Ну, нових клієнтів в нас нема, — я знизую плечима. — Приїдемо в офіс, подивимось, що там в боті. Ну і може хтось так зайде. А поки нікого не буде, я продовжу сортувати інформацію по нашому маньяку. 

— А Ліза? Вона здається, вирішила, що більше не буде платити за спостереження…

— Так і є, — я киваю. — Але й ми не благочинна організація, тож… Ми ж не будемо слідкувати за нею безплатно?

 — Не будемо, — киває вона. — Але все ж у мене якесь таке відчуття… немов щось має трапитися…

— Не хочу, щоб ти переживала, — кажу я. — Ну, ми принаймні можемо їй дзвонити і тримати ситуацію на контролі. Ти можеш нагадати їй про безпечну поведінку. Сказати, щоб вона якомога більше сиділа вдома і виходила тільки в денний час і в людні місця.

 — Добре, я все те їй вже говорила, але повторю ще… Мені не дає спокою те повідомлення. Скажи, а можна якось дізнатися, чи попередні жертви маніяка не отримували якихось повідомлень від незнайомців? 

— Думаю, це було можливо, але раніше, в моменти нападу чи одразу після… Зараз знайти слід подібних повідомлень може бути дуже важко, — відповідаю я замислено. — Але можливо ми зможемо побачити, чи була підтерта історія переписок, чи ні… Ну і якщо вона підтерта в однаковому стилі, то можна буде про щось підозрювати. Однак прямі докази ми навряд отримаємо.

— Для цього ж треба мати їхні телефони, — вона знизує плечима. — Навряд чи хтось нам це дозволить…

— Можна попросити Машу, — пропоную я. — Вона ж сама хотіла нашої допомоги. В неї точно є вся ця інфа…