15. Макс. Може мені варто слідкувати за нею?...

Коли мені приходить це повідомлення, я одразу ж відриваюсь від компʼютера і пошуку зачіпок по маньяку, виходжу з машини і швидким кроком йду до кафе. Може, Андрій впізнав Аліну і тепер знов до неї пристає? 

Дурня, я мислю нераціонально, коли справа стосується Аліни…

Заходжу до кафе і бачу, що тут, схоже, нещодавно відбувалась справжня бійка, і в ній брав участь як наш замовник, якого зараз тримали охоронці, так і наш об’єкт, який стояв розгублено і спостерігав за тим, як його тренера намагались втихомирити. 

Одразу ж крокую прямо до Аліни, сідаю до неї за столик:

— Ти як? 

— Та все в порядку, — каже вона. — Записали все, от тільки чогось приперся наш клієнт і все зіпсував…

— Ну це його проблеми, — знизую плечима. — Ми свою частину роботи виконали.

— Що тепер? — запитує Аліна. 

— Зустрінемось з клієнтом вже завтра, думаю, зараз він не в змозі тверезо оцінювати ситуацію. Дамо йому докази, він доплатить. А зараз, в принципі, ми можемо йти звідси, — припускаю я. — Які в тебе плани зараз?

— Та ніяких, — вона знизує плечима. 

— Якщо голодна, можемо кудись заскочити повечеряти, — пропоную, зазираючи їй в очі. 

— Можна, — вона усміхається. — Бо я щось трохи рознервувалася, то їсти захотілося…

***

Наступні дні нас буквально завалили маленькими справами. Чого ми тільки не робили, починаючи від відстеження переписок, і закінчуючи пошуками загублених речей та інших дрібниць.

Справ було багато, а доходу з них — мало. 

І все одно ми працювали практично без вихідних і з ненормованим робочим графіком.

От і зараз ми їхали до Аліни, я підвозив її до її будинку. Останнім часом вона виглядала доволі втомленою, і через це я навіть на побачення її не кликав. 

Коли ми вже підʼїжджаємо до її будинку, вона сидить в мобільному, і коли я вже паркуюсь, то помічаю, що її обличчя виглядає стурбованим. 

— Аліно, що там? — питаю я її. 

— Мені здається, що профіль моєї сестри зламали, — відповідає вона і простягає мені телефон. — Поглянь, тут від самого її зникнення, цілий рік, не було ніяких публікацій. А сьогодні я отримала від неї повідомлення, ще й якесь дивне…

— І що вона написала? Покажи, — я простягаю до неї руку. 

Вона подає мені мобільний:

— Та це якась дурниця, точно не вона писала, може якийсь малолітній хакер грається? 

Я беру телефон і читаю те, що там було написано.

"Сестричко, я сумувала, думаю, вже скоро тобі можна буде прийти до мене в гості, в мій новий дім…" 

— Аліно, ти як? — торкаюсь її долоні.

Ми з того поцілунку так і не просунулись далі, було багато справ, але зараз я не міг триматись осторонь, вона була важлива для мене.

— Розумієш, про неї писали в інтернеті, я ж шукала її, поліція навіть по телебаченню робила оголошення…. Може, хтось запам’ятав це і вирішив мене розіграти? Але це якось тупо… Якби це була справді вона, то не писала б такими загадками, а сказала, де знаходиться і що з нею все добре… Я розгублена, і не знаю, що думати…

— Так, розумію, — киваю я. — Дивно, що тобі написали саме зараз, навіть якщо це схоже на розіграш. 

 — Ти думаєш, це  може бути якийсь злочинець? — вона трохи зіщулюється, як від холоду. 

— Сподіваюсь, що це не так, але, це один із варіантів, — задумливо відповідаю я і знову торкаюсь кінчиками пальців її долоні. — Блін, тепер не хочу тебе відпускати саму додому. 

— Як ти гадаєш, треба щось відповісти? — вона запитально дивиться на мене. 

— З одного боку… Якщо це дійсно злочинець, то розмовва з ним може бути небезпечною. Я не хочу, щоб ти відповідала, але… — я хитаю головою. — Ні, забудь.

— Ну, тепер я точно не заспокоюсь, поки не почую все, що ти хотів сказати, — рішуче поглядає на мене і супить брови. 

— Якщо відповісти, можна вивідати якусь інформацію, — пояснюю я. — Принаймні зрозуміти, чи це розіграш, чи справжній злочинець. І якщо буде можливість, вийти на нього. Але це може бути небезпечно, і я не можу піти на це, тим паче, ти живеш сама. 

 — Що тут небезпечного? — не погоджується вона. — Я ж не піду на зустріч із незнайомою людиною. А листування в інтернеті цілком безпечне, хоч і не завжди викликає приємні емоції…

— Ти просто не розумієш, що можна зробити в інтернеті, — зітхаю я. — Ні, я проти. Заблокуй його. Залишати тебе з цим телефоном без нагляду надто небезпечно.

Вона якусь мить ніби вагається, а потім киває головою:

 — Добре, я так і зроблю… Що ж, я тоді піду, дякую, що підвіз!

Я беру її за руку, коли вона вже хоче виходити, а коли вона розвертається до мене, то подаюсь вперед і торкаюсь губами її губ.

Вона відповідає на поцілунок, хоча мені здається, що думками досі перебуває десь далеко…

Я відриваюсь від неї і зазираю в очі: