10. Аліна. Коли серце починає битися частіше...

Мені трохи приємно, що Макс так дивиться на мене… У глибині душі розумію, що можливо це просто якесь властиве чоловікам почуття власника, і зовсім не означає, що я так уже йому подобаюсь. Але хотілось би сподіватися, що я справді йому небайдужа, і через те він так бурхливо реагує на наш флірт з Андрієм. 

Мені особисто він дуже подобається, але я вирішую, що Максу про це знати не обов’язково. Краще поводити себе так, як і раніше, віджартовуватися, якщо знову будуть схожі ситуації. Адже недарма кажуть, що сплутувати роботу й особите життя — справа невдячна. 

От коли він знайде мою сестру, можливо, тоді… Я трохи замріяно усміхаюся, дивлячись у дзеркало авто на його зосереджене обличчя. Макс стежить за дорогою і здається, про щось напружено розмірковує. Напевно, весь поринув у обдумування справи, яку ми розслідуємо, у той час, як мені в голову лізуть зовсім інші думки. 

“Так, — кажу собі подумки. —  перестань перейматися дурницями! В тебе вже був один роман на роботі, який закінчився нічим. Тому ніяких сентиментів, думай лише про справу!” 

— Ті двоє чоловіків точно хотіли його переманити до себе, — кажу я Максові.  — Але цікаво довідатися, чи їм вдалося вмовити Андрія…

Макс настільки в собі, що не одразу навіть розуміє, що я щось сказала:

— Що? Пробач, я слідкував за дорогою… 

Цікаво, що там слідкувати? Пізній вечір, на дорозі мало машин.. Може, він думає про те, що даремно запросив мене до себе? Жалкує про це спонтанне рішення…

Чомусь я починаю заганятися, так, що навіть виникає думка сказати, щоб віз мене додому, а запис послухаємо завтра на роботі. 

— Якщо ти втомився, то може, є сенс перенести прослуховування розмови на завтра? — питаю спокійно. 

— Ні, — відповідає аж надто швидко.  — Тобто… Я хочу сьогодні. Ми вже майже приїхали, он мій будинок, — киває він головою вперед і я бачу, як ми підʼїжджаємо до багатоповерхівки.

— Ну добре, — киваю. — Сподіваюся, в тебе не дуже великий бардак у квартирі?

— З урахуванням, що я там буваю тільки вночі, там доволі чисто і взагалі майже порожньо, — хмикає він і паркується. — Ну от, приїхали. 

Ми підіймаємося в ліфті на останній поверх, Макс відчиняє ключем двері, і пропускає мене до квартири. 

Квартира виглядає просторою навіть в коридорі, але дійсно якоюсь порожньою, ніби сюди тільки переїхали. 

Він знімає взуття і верхній одяг, вішає його на вішак, потім повертається до мене і забирає моє пальто, яке потім так само вішає. 

— Ну, ходімо до вітальні, — пропонує він. — Можу зробити кави, будеш? Чи чай, чи може щось більш міцне? 

— Каву я п’ю тільки зранку, — кажу я. — Якщо в тебе є зелений чай, то не відмовлюсь. Ну можна й чорний…

— Добре, — киває він. — Ходімо спочатку відведу тебе до вітальні.

Він проводить мене до великої просторої світлої кімнати, яка так само виглядає так, ніби тут ніхто не живе, бо на поличках нема жодних речей. Диван доволі маленький, на двох персон. Біля нього стоїть кавовий столик.

— Піду зроблю чай, — каже і йде з вітальні.

Я роззираюся навколо. Цікаво, чи приводить він сюди якихось інших жінок? Якісь дурниці лізуть в голову, і я починаю злитися сама на себе. То сміялася з Макса, що він ревнує, а це сама туди ж…

Але він швидко повертається, несучи невелику тацю з двома чашками чаю, цукром і тарілкою з якимось печивом. Ставить все це на столик і каже:

— Ну, все готове, — усміхається і сідає поруч, і тут я розумію, що цей диван дійсно дуже вузький… 

Ми сидимо так близько, що практично торкаємось одне одного. 

— Будемо слухати запис? — питаю я діловито. 

— Так, — він дістає телефон з кишені, а потім починає передивлятись що в нього в кишенях. — Блін, де ці навушники… — за мить він дістає дротові навушники, чому я дуже дивуюсь, і вставляє один собі у вухо, а інший простягає мені. — Тримай.

Я беру навушник і теж вставляю собі в вухо.

Макс обрав правий навушник, а мені дав лівий… З врахуванням, що ми сиділи навпаки, тепер наші обличчя ще ближче…

Я намагаюся зосередитись на розмові, що лунає в навушниках, але виходить не дуже добре. Увесь час думаю про те, що Макс тут, поряд, що ми практично торкаємося одне одного, і це хвилює мене і змушує червоніти…

— Нічого не чую, — раптом каже він, повертаючись обличчям до мене.

— Може, в тебе не працює навушник?  

— Просто ти так близько, не можу зосередитись, — він торкається кінчиками пальців моєї руки і зазирає мені в очі.

— Я теж щось неуважна сьогодні, — дивлюся на нього й усміхаюсь. 

— Хочу тебе поцілувати, — продовжує він, не відриваючи від мене погляду. 

— Доволі несподіване рішення, — мені стає трохи смішно через те, що він такий серйозний. 

— Не смійся з мене, — усміхається, а потім переплітає наші пальці. — Можна? — облизує губи.

Я відчуваю, що моє серце починає битися вдвічі частіше. Таке враження, що воно калатає настільки сильно, що навіть Макс це помічає…