9. Макс. Можемо заїхати до мене і...

Я весь час спостерігаю за Аліною. Не знаю чому, але переживаю, особливо коли вона підходить до "винуватця святкування". Хоча, це я тільки думаю, що мої найбільші переживання будуть, коли вона підійде… Найгірше стає тоді, коли цей Андрій починає з нею фліртувати. А я все це чую… Я вже стільки разів чув набагато гірші речі, але коли там стоїть Аліна, то моя реакція якась інакша, ніж зазвичай… 

Це тому що я за неї відповідаю? Тому що я привів її сюди? Авжеж, я не дам, щоб її скривдили… Але чому тоді мені так неприємно на це дивитись? 

Коли наші погляди зустрічаються, вона усміхається. Може, їй взагалі подобаються такі загравання? Я, здається, зовсім не розумію жінок. Але в цю саму мить чомусь згадую, як ще нещодавно ще гірше залицявся до копки у відділку. Хоча з Машкою в нас то була постійна історія, але все ж…

Я не маю підходити до неї і показувати, що ми знайомі і прийшли разом, це зайве, але ноги самі несуть мене до Аліни.

Я все ж йду до неї, підходжу майже впритул і зазираю в очі:

— Бачу, справа просувається добре, — кажу недбалим тоном і усміхаюсь. 

— Так, — відповідає вона теж з усмішкою — Все чітко за планом.

— Але не западай на нього, він бабій, — додаю, продовжуючи дивитись на неї.

— Хм, а ти не ревнуєш часом? — вона піднімає брови. 

— Теж придумала, — хмикаю я. — Просто де я ще знайду помічницю, якій не треба буде платити? Це чисто діловий інтерес, який я захищаю. 

— Добре, можеш не переживати про мою мораль, я думаю лише про роботу, — відповідає вона.

— Та яка мораль, я ж кажу, справа в тому, що не хочу, щоб ти стала чиєюсь утриманкою… А то той багатій сам заплатить за пошуки сестри і тоді тобі не буде потрібно на мене працювати, — не знаю, чи я впевнюю себе, чи її…

— Я хочу, щоб мою сестру шукав ти, і крапка. — Аліна усміхається. — Так що не хвилюйся, і відійди будь ласка, бо вони повертаються. Мені ще треба якось той жучок у нього забрати…

— Будь обережна, — тихо кажу я, останній раз зазираючи їй в очі, а потім розвертаюсь і йду від Аліни.

Відходжу на безпечну відстань і продовжую стежити за ними. А ще роблю те, що не роблю ніколи — вмикаю через мобільний жучок, який дав Аліні, на онлайн трансляцію, і засовую у вухо навушники. 

Вони стоять, спершись на перила, і милуються вечірнім містом. 

— Тут дуже гарно, — каже Аліна. — Ви мабуть, багато заробляєте, що орендували такий розкішний ресторан? 

Мене зараз знудить від цього… Вона з ним реально фліртує, а я продовжую витріщатись на них і слухати далі. Це вже якийсь мазохізм…

— Достатньо для того, щоб забезпечити таку гарну дівчину всім необхідним, — відповідає Андрій і робить крок до неї ближче. 

"Якби займався нелегальним, як раніше, то в мене б теж було достатньо…" — кажу подумки, і стискаю телефон у руці, продовжуючи дивитись на цих двох.

— Ой, у мене щось запаморочилася голова, — Аліна заточується і прямо падає в обійми Андрія.  — Вибачте, я боюся висоти, — чую її схвильований голос. 

Щось в голові ніби перемикається і я тупо йду до цих двох. Думки порожні… Я просто підходжу до них і беру Аліну за лікоть, після чого тягну на себе.

— Аліно, я тебе всюди шукав, — кажу, пригортаючи її до себе.

— Ой, Максе, а я тут мала в Андрія брати інтерв’ю, — кліпає вона віями. 

— Добре, що ти так стараєшся заради нашої газети, але все ж не на все треба йти заради сенсації, — я все ще обіймаю її, але дивлюсь вже на того придурка.

Хочу, щоб він зрозумів, що Аліні насправді він не цікавий.

— Крихітко, я ж дав тобі візитівку? — перепитує той у Аліни, ігноруючи мене. 

 — Так, дякую, — вона усміхається. 

— Подзвони мені, коли розберешся з шефом, я буду чекати, — він підморгує їй і саме в цей момент його кличе якась інша дівчина і він йде.

Я все ще обіймаю Аліну, чомусь не хочу її відпускати. 

— Все добре, — шепоче вона мені на вухо. — Маємо запис.

— Він приставав до тебе, — кажу, зазираючи їй в очі.

— Ну ми ж детективи, — так само тихо відповідає вона. — Я думаю, маємо грати різні ролі, але ж це тільки ролі і нічого більше!

— Але це небезпечно… — намагаюсь якось виправдати свої ревнощі, які, певно, видно неозброєним оком. 

— Дякую, що захистив мене, — вона насмішкувато усміхається. — Тепер буду всім казати, що в мене ревнивий шеф… І ніхто до мене не приставатиме…

— Я не ревнивий, — випалюю. — Але буду радий, якщо не приставатимуть, — додаю вже спокійніше, все ще не відпускаючи її. 

— Може, підемо вже звідси? — запитує вона. — Чи ще щось потрібно зробити? Візитівку цього типа я тобі віддам, не збираюся дзвонити до нього. 

— Давай підемо, — погоджуюсь я і усміхаюсь, бо мені приємно, що вона сказала про те, що не буде дзвонити йому. — Відвезу тебе додому. 

— А ми не послухаємо той запис разом? — цікавиться вона. — Чи вже завтра?