3. Макс. Значить, не по дівчатах? Ну нічого, у всіх свої недоліки.

Голос дівчини ніби приємний. Ну що ж, може, буде справа і зароблю трохи грошиків. 

— Можна хоч зараз, у вас є адреса офісу? 

Я ненавиджу оці звернення "на ви", але нічого не залишається. Треба справити нормальне враження, хоча відчуваю, що я таки зʼїду з глузду з цим сюсюканням з клієнтами…. 

— Ні, немає… Хоча ось тут, на сайті, — вона називає адресу. — Це ваша? 

— Все правильно, — кажу я, намагаючись приховати легке роздратування.

Схоже, дівчина не надто розумна… Ну тим краще. Не буде лізти в розслідування по її справі. 

 — А можна зараз приїхати?

Вона точно дурепа, я ж тільки-тільки сказав, що можна зараз… Хвиля роздратування охоплює мене з новою силою, але я себе стримую.

— Так, чекатиму на вас. 

— Добре, дякую,  скоро буду! — випалює вона і завершує виклик.

***

Мій новий офіс — просто мрія офісного планктону. Перший поверх, красиве світле оформлення, декілька кімнат, включно з приймальнею, де  мала б сидіти секретарка, і з моїм кабінетом. 

Я не економлю на цьому, але й не жирую, бо ж нападки податкової мені не потрібні, нехай я і повністю чистий за всіма базами. 

Вона дійсно не забарилася. Спершу чую обережний стук у двері, а потім вони відчиняються, і в кабінет заглядає наївне личко, обрамлене світлим хвилястим волоссям. 

— Добрий день, Максиме, це я до вас дзвонила… — тараторить вона. 

— Так, давайте трохи повільніше, проходьте, сідайте навпроти, — кажу, намагаючись бути достатньо ввічливим. 

Вона заходить, роззираючись навсебіч, і обережно вмощується в крісло, що стоїть навпроти мого столу. На вигляд їй років двадцять, а може, й більше, але в неї такий тип зовнішності, що, певно, і в старості буде трохи схожа на дівчинку. 

— Я хочу влаштуватися до вас на роботу, — заявляє вона. 

— Яку ще роботу? Хіба ви не клієнтка? — дивуюсь я і вся моя напускна "ввічливість" зникає.

— Ну, я шукаю роботу секретарки, і подумала, що, мабуть, вам підійду, — самовпевненості їй не бракує…

— Я хіба писав, що когось шукаю? — хмикаю, злегка нахиливши голову на бік і чекаю на її реакцію. 

 — Ні, — зізнається вона, трохи нахиливши голову. — Не писали. Але ж у вас немає секретарки? 

— Я тільки відкрив цей офіс, а витрачати гроші на утримання ще одного рота… — я вже не підбираю слів, бо вона не клієнтка. 

 — Я можу працювати безкоштовно, — з ентузіазмом говорить вона. 

— Розплачуватимешся натурою? Ой, чи то ти від мене хочеш натури? — сміюсь. — Неочікувано… 

— Ну, деякою мірою… Тобто, я хочу, щоб ви знайшли мою сестру. Вона зникла рік тому, і поліція вже закрила справу, бо так і не знайшла жодних доказів, що її викрали…

— Ти ж не думаєш, що я от зараз візьму і дам тобі якусь гарантію? — я пильно дивлюсь їй в очі. — Якщо поліція не змогла знайти її цілий рік, то шанси у нас не такі великі. Хоча в мене й є методи, які копам не доступні… 

— Мені здалося, поліція й не дуже хотіла її шукати, — її обличчя посумнішало, здається вона от-от заплаче. — Останнім часом вони вже відкрито посилали мене… Мовляв, у них є справи важливіші. А ви, я думаю, не настільки черства людина… Тим більше я буду на вас працювати…

— Не думаєш, що якщо ти будеш на мене працювати, мені буде вигідно шукати твою сестру якомога довше? — провокативно питаю я, бажаючи краще зрозуміти, що вона за людина.

— Ну, дивлячись на вас, мені здається, що ви чесна людина, — каже вона. — Тобто, якщо шансів її знайти не буде, і ви це скажете, то я вам повірю.

— А якщо ти мені просто набриднеш? Хіба можна бути настільки довірливою… — я зітхаю. 

— Чому набридну? Вам же вигідно… Я грошей не вимагатиму, спокушати вас якось теж не буду. Ну типу як ото дівчата всі будують плани щодо шефів, тим більше таких симпатичних, — знову кліпає віями. 

— Ну проти спокушань нічого не маю, — сміюсь я. — Але ніякого шлюбу, це точно. Не будуй марних надій.

— Ви сестру знайдіть, — серйозно каже вона.  — А заміж я не збираюся взагалі, мені це нецікаво. 

— Може ти теж "того"? — замислено кажу я, згадуючи сцену у Маші вдома, яку я підгледів зовсім нещодавно.

— Що ви маєте на увазі? — вона трохи ображено супить брови. 

— Ну по дівчатах… Не подумай, нічого не маю проти, тільки за, це естетично прекрасно, — запевняю я. — Моє улюблене кіно саме таке.

— А моє улюблене кіно  — “Титанік”, — зізнається вона. 

— Значить, не по дівчатах, — кажу навіть дещо засмучено. — Ну нічого, у всіх свої недоліки.

— Та так, — погоджується вона. — То коли мені виходити?